| Главная | Рубрики | Информация о центре | Ссылки |                                                                                                                  Регистрация | Вход

Баймуратов М.О.
професор кафедри міжнародного права та міжнародних відносин ОНЮА
Mаксимeнко C.B.
Студент V курсy факультету державного управління
та міжнаpoднo-правових відносин ОНЮА

Міністерство освіти і науки України, Одеська національна юридична академія, Актуальні проблеми держави та права, вип. 8, ISBN 966-7694-21-6, 2000 Стр. 53 – 62

Міжнародне гуманітарне право (далі: МГП) обмежується ситуаціями збройних конфліктів. Термін «збройний конфлікт» у міжнародному праві означає будь-який конфлікт між державами або в межах будь-якої держави, що характеризується відкритим застосуванням насилля і збройних сил.

Тероризм – це соціальне явище, дуже складне, щоб підлягати простому і прагматичному визначенню. Недарма юристи та інші спеціалісти не прийшли до єдиного розуміння його значення і наслідків. Навіть у міжнародному праві не вдалося однозначно визначити тероризм і терористичні акти. Досить поглянути на єдину спробу сформулювати точне визначення, що має авторитет у МГП, щоб уявити собі, які труднощі існують на цьому шляху. Так, Женевська конвенція 1937 року «Про попередження тероризму і покарання за нього» фактично визначає «терористичні акти» як «злочинні дії, спрямовані проти держави, або ті, що мають на меті тероризувати певних осіб, або групу осіб, або населення в цілому» [1]. У наш час зводити тероризм до дій, спрямованих проти держави, за певними причинами означало би випускати з уваги особливості сучасного життя.

Різні міжнародні конвенції, яких немало було прийнято за останні 25 років, обмежуються розглядом окремих аспектів тероризму і тому ніяк не можуть допомогти в пошуках вичерпного визначення. Нижче наводиться список цих конвенцій у хронологічному порядку: Конвенція про злочини і деякі інші дії, здійснювані на борту повітряного судна (Токіо, 1963 р.); Конвенція про боротьбу з незаконним захопленням повітряних суден (Гаага, 1970 р.); Конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки громадянської авіації (Монреаль, 1971 р.); Конвенція про запобігання і покарання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів (1973 р.); Міжнародна конвенція з боротьби з захопленням заручників (1979 р.); Конвенція проти катувань та інших жорстоких нелюдських або принизливих для гідності видів поводження і покарання (1984 р.).

У повсякденне розуміння слова «тероризм» входить багато визначень: всякий тероризм – це злочин; тероризм – це застосування або загроза застосування насилля, як правило, спрямованого проти життя людей; тероризм – це засіб досягнення політичних цілей, які, на думку тих, хто до нього звертається, не можуть бути досягнуті законними засобами; тероризм – це стратегія, яку звичайно використовують організовані групи протягом якогось часу відповідно до прийнятої програми; терористичні акти часто спрямовані на сторонніх людей, які до предмету зацікавлення терористів не мають безпосереднього відношення і не мають впливу на нього (терористи часто-густо наносять удари, не вибираючи жертв); тероризм використовується для нагнітання страху, що само по собі дозволяє досягти поставленої мети; тероризм є тотальною війною (ціль виправдовує будь-які засоби). Тому можна припустити, що всі акти терору, без виключення, заборонені внутрішнім законодавством усіх держав, і є діями, що переслідуються і караються відповідно до їхнього кримінального законодавства. Оскільки ці акти здійсню­ються за політичними мотивами, злочинцям як виключення може бути надано імунітет проти їх видачі, як це визначено в угодах про видачу злочинців або ж у внутрішньому законодавстві. Між тим, протягом останніх років спостерігається тенденція не розглядати такі виключення щодо терористичних актів (наприклад, Європейська конвенція про боротьбу з тероризмом).

Терористичні акти, здійснені у воєнний час, мають іншу юридичну конотацію. Насильство, що виявляється в крайніх формах, притаманне як війні, так і тероризму. У цьому зв’язку постає питання що те, яким чином розрізняти ці два види насильства: «дозволене насильство» у воєнному конфлікті, що підкорюється законам війни, і «недозволене насильство», що включає в себе тероризм. Наведені нижче критерії дозволяють їх розрізнити. По-перше, статус особи, що здійснює акт насильства. Особи із складу збройних сил сторони в конфлікті мають право брати безпосередню участь у бойових діях. Жодні інші особи такого права не мають. Якщо ж вони вдаються до насильства, то тим самим порушують закон. Їхні дії можуть бути кваліфіковані як тероризм. Правило зрозуміле і не має викликати великих проблем під час міжнародних збройних конфліктів. Складності виникають у ситуаціях міжнародних збройних конфліктів і в ході національно-визвольних війн.

По-друге, щоб бути законним, застосування насильства під час війни має здійснюватися з урахуванням обмежень, що накладаються правом війни. Це виходить з положень про захист певних категорій осіб, а також положень про методи і засоби ведення війни під час збройних конфліктів. Значить, навіть службовці збройних сил законом уповноважені застосовувати насильство, можуть стати терористами в разі порушення ними законів війни. Однак на практиці не завжди легко відрізнити насильство, що носить терористичний характер, від законних воєнних дій.

І-IV Женевські конвенції від 12 серпня 1949 року, що стосуються захисту жертв збройних конфліктів, та І-ІІ Додаткові протоколи до них від 8 червня 1977 року виступають тут основними документами [2]. Основоположні принципи міжнародного права, визнані в Статуті Міжнародного військового трибуналу («Нюрнберзькі принципи»), також мають бути взяті до уваги, тому що вони стосуються терористичних актів, які здійснюються в мирний і воєнний час і оголошують їх міжнародним злочином. Нарешті, мають враховуватися при розгляді деяких питань інші конвенції по окремих видах злочинів.

Більша частина положень МГП стосується міжнародних збройних конфліктів, тобто воєнних конфліктів між державами. З 1977 року для держав-учасниць Протоколу І поняття «міжнародний збройний конфлікт» також включає в себе «збройні конфлікти», в яких народи «ведуть боротьбу проти колоніального панування та іноземної окупації і проти расистських режимів за здійснення свого права на самовизначення» (п. 4 ст. 1 Протоколу І). Тому буде доцільним все ж розділити заборони, визначені в гуманітарних конвенціях, на дві категорії: 1) норми, що обмежують методи та засоби ведення війни, і 2) положення, що надають особам, які перебувають у владі супротивника, захист від невиправданих дій і актів насильства. Що стосується першої категорії положень, які часто називаються «правом Гааги» [3], то тут варто окремо виділити принципово нове положення пункту 2 статті 51 Протоколу І. За загальним зауваженням про обов’язки захищати громадянське населення від небезпеки, що становить загрозу воєнних операцій, в ньому зазначається: «Громадянське населення як таке, також окремі громадянські особи не повинні бути об’єктом нападу. Забороняються акти насильства або загрози насильства, що мають основною метою тероризувати громадянське населення». Це положення однозначно підтверджує, що тероризм не є дозволеним методом ведення війни. З огляду на те, що ця заборона може значити, заслуговує особливого розгляду сфера його застосування. Перше речення говорить про те, що напади на громадянське населення як таке та на окремих громадянських осіб заборонені. Це – категорична і ясна заборона, що охоплює, ймовірно, більшу частину актів терору. Але друге речення забороняє акти насильства, основною метою яких є тероризування громадянського населення. Такі дії не обов’язково мають бути спрямовані проти конкретних громадянських осіб. Важлива наявність наміру тероризувати громадянське населення. Отже, навіть загрози застосувати насильство, що мають на меті тероризувати населення, заборонені.

У даному випадку ми зустрічаємося з деякою суб’єктивністю поняття «загроза». Неможливо уникнути того факту, що будь-яка воєнна операція або навіть загроза застосування заходів воєнного характеру, наприклад, щодо припустимої, з правової точки зору, мети, але розташованої в безпосередній близькості від житла, може здійснювати «тероризований вплив» на беззахисне громадянське населення. Заборонено і завжди буде заборонятися використання терору як засобу ведення війни. Звідси випливає, що в міжнародному збройному конфлікті будь-яке звернення до терористичних методів ведення війни абсолютно недопустиме. Крім того, не можна забувати, що заборони, викладені ст. 51, не можуть бути не враховані під приводом репресалій [4]. Терористичні напади на громадянських осіб, що ведуть до смерті або до тяжких поранень, посередньо кваліфікуються ст. 85 Протоколу І як серйозні порушення і мають розглядатися як воєнні злочини.

Без сумніву, основними жертвами терористичних нападів стають громадянські особи. Але терор загрожує і культурним цінностям, які також використовуються терористами з метою шантажу. Ст. 4 Гаазької конвенції від 14 травня 1954 року «Про захист культурних цінностей на випадок збройного конфлікту» забороняє будь-які ворожі дії щодо цих цінностей, що перебувають під захистом. Однак сумнівно, щоб сама по собі загроза руйнування культурних цінностей з метою тероризування населення була заборонена. Напади на інші об’єкти з метою залякування населення заборонені спеціальними положеннями. На даному етапі слід лише згадати ст. 56 Протоколу І, що забороняє напади на обладнання і споруди, що містять небезпечні сили (такі об’єкти, як дамби, греблі і атомні електростанції), та ст. 53, що захищає культурні цінності та місця відправлення культу.

Громадське населення захищене законом від актів тероризму, чого не можна сказати про військовослужбовців, тому що в рамках дозволеного терор є зброєю, яка може бути використана у воєнних діях проти збройних сил сторони супротивника. Дійсно, звичайні методи ведення «матеріальної» і психологічної війни включають у себе досить широкий спектр дій, які в іншій ситуації розглядалися б як «терористичні». Але все ж і тут правом війни встановлюються певні обмеження. Насамперед існує давній принцип, відповідно до якого «право сторін, що перебувають у конфлікті, вибирати методи або засоби ведення війни не являється необмеженим», і забороняється «застосувати зброю, снаряди, речовини і методи ведення воєнних дій що можуть заподіяти зайві ушкодження або зайві страж­дання» (ст. 35 Протоколу І). Застосування цього загального принципу на практиці включає, наприклад, заборону на: використання отруйних газів, віроломство (ст. 37); віддавати наказ не залишати жодного живим (ст. 40). Останнє положення має безпосереднє відношення до даного аналізу, через те що загроза вбивства, спрямована на випадкові жертви, – досить звичайне явище терористичної діяльності. Навіть у збройному конфлікті не можна погрожувати таким чином військовослужбовцям противної сторони. Виконання цієї загрози у будь-якому випадку заборонено змістом положень, що надають захист пораненим і полоненим.

З метою повноти аналізу профільних проблем необхідно розглянути правові положення, що стосуються захисту окремих осіб, які перебувають при владі сторони противника, від невмотивованих дій та насильства. За змістом І, II і III Женевських конвенцій 1949 року військовослужбовці сторони противника мають користу­ватися повагою і захистом з того моменту, як вони здалися у полон або припинили опір. Будь-які посягання на їхнє життя і особу суворо заборонені (І і II Конвенція, абз. 2 ст. 12). Вони користуються також захистом від актів насильства та залякування (III Конвенція, абз. 2 ст. 13). У цьому контексті обмеження, що накладаються на методи і засоби ведення допитів в’язнів, як вони сформульовані в III Женевській конвенції, мають першорядне значення. «Військовополоненим, які відмовляються відповідати, не можна погрожувати, чинити їм образи або якісь переслідування чи обмеження» (абз. 4 ст. 14). Ці положення, по суті, тотожні повній забороні на акти терору щодо переможеного противника [5].

IV Женевська конвенція про захист громадянських осіб під час війни – єдина з Женевських конвенцій 1949 року, де безпосередньо використовується термін «тероризм». Її ст. 33 містить положення, «загальне для території сторін у конфлікті та для окупованих територій», що забороняє «всілякі заходи залякування або терору». Дане положення доповнює загальне правило, відповідно до якого сторони, що воюють, повинні гуманно поводитися з громадянським населенням сторони противника, що перебуває у їхній владі (ст. 27).

Отже, жодні акти терору не можуть бути виправдані. Ці загальні правила доповнюють спеціальні заборони, наприклад заборону на взяття заручників (ст. 34), а також на пограбування (ст. 33). До того ж ст. 75 Протоколу І забороняє насильство щодо будь-яких осіб, які перебувають під владою сторони противника і не користуються вже захистом відповідно до інших положень. Таким чином заповнюються прогалини, які існують у Женевських конвенціях 1949 року.

При певних обставинах порушення декількох вищезгаданих названих положень про захист громадянського населення розцінюється як грубе порушення Конвенцій або Протоколу І і як таке повинно бути припинене. Тому такі акти терору можуть розглядатися як воєнний злочин. Особи, що підозрюються у скоєні воєнних злочинів, підлягають суду тієї сторони, під владою якої вони перебувають, будь то одна із сторін у конфлікті або будь-яка інша держава-учасниця Кон­венцій або Протоколу І, за виключенням тих випадків, коли дана влада визнає за краще видати підозрюваного у скоєні злочину іншій зацікавленій державі-учасниці. Це зобов’язання переслідувати або видавати підозрюваного у злочині має дуже велике значення і є особливим аспектом універсальності механізму гуманітарного права.

Громадянські особи, що перебувають під владою сторони противника, користуються захистом від насильства на основі сукупності ретельно розроблених положень, які мають застосовуватися всюди і за будь-яких обставин. Зокрема, їхні вимоги неможливо обійти, зобразивши свої дії як репресії.

Положення МГП, які застосовуються під час внутрішніх збройних конфліктів, значно меншою мірою деталізовані, ніж положення, які застосовуються під час міжнародних конфліктів. Будь-який аналіз ситуацій з актами терору під час громадянської війни необхідно починати зі ст. 3, загальної для всіх Женевських конвенцій. Незважаючи на короткість і стислість її формування, немає сумніву в тому, що під час внутрішніх збройних конфліктів будь-які акти терору, спрямовані проти осіб, що не брали участь у військових діях, абсолютно заборонені.

Спираючись на загальне правило, за яким особи, що не беруть або більше не будуть брати активної участі у воєнних діях, мають відчувати гуманне поводження, пункт 1а ст. 3 забороняє, серед іншого, «посягання на життя і фізичну недоторканість, зокрема всілякі види вбивства, каліцтва, жорстоке поводження, катування і мордування», а також «узяття заручників» (підпункт «в»). Отже, ст. 3 всіх Женевських конвенцій не залишає місця терористичним актам, спрямованим проти осіб, що перебувають під владою сторони противника, яка бере участь у конфлікті. Ст. 4 Протоколу II ще раз підтверджує вищезгадану заборону та у багатьох відношеннях поширює і покращує систему захисту суб’єктів. Тому заборона на акти терору в пункті 2 особливо цікава.

Другий раз слово «тероризм» зустрічається у гуманітарній угоді. У порівнянні зі ст. 3 Конвенції зовсім новим у Протоколі II є введення положення, що забезпечує захист громадянського населення шляхом безпосереднього впливу на ведення бойових дій. Так, наприклад ст. 13, яка називається «захист громадянського населення» і має першорядне значення, в п. 2 визначає: «Забороняються акти насильства або погрози насильства, що мають основну мету тероризувати громадянське населення». Це положення ідентичне положенню заборони на акти терору в міжнародних конфліктах, що сформульована в п. 2 ст. 51 Протоколу І.

Значення цього нового положення в галузі права, що регулює неміжнародні збройні конфлікти, дуже велике. Можливо, ця ідея була закладена і у загальних принципах, що визначають методи і засоби ведення війни, які можуть застосовуватися також і щодо громадянської війни. Важливо, однак, щоб представники міжнародного співтовариства ще раз підтвердили цей принцип і його включення у міжнародне договірне право. Заборона терористичної діяльності під час внутрішніх міжнародних конфліктів тепер чітко закріплена.

Ст. 3 Женевських конвенцій і ст. 4 Протоколу II надають захист більшій частині населення, оскільки у правових нормах, які застосовуються під час неміжнародного збройного конфлікту, не проводиться різниці між окремими категоріями осіб (комбатантами, громадянським населенням та іншими). Ст. 13 у прямій формі заборо­няє акти терору щодо громадянського населення. Ця заборона, зрозуміло, стосується обох сторін, тобто урядових і опозиційних збройних сил. І, навпаки, майже не захищені особи, що беруть участь у бойових діях як на боці уряду (як правило, це особовий склад збройних сил), так і на боці опозиції.

Під час війни можуть допускатись такі методи її ведення, які у мирний час тотожні актам терору. Деякі обмеження випливають із загальних некодифікованих принципів права. Протокол II лише забороняє віддавати наказ не залишати нікого у живих (п. 4 ст. 4, останнє речення). Як уже відзначалося, терористичні акти кримінально караються відповідно до національного законодавства, хоча влада має утриматися від переслідування і засудження членів опозиції у звинуваченні в тероризмі лише за їхню участь у конфлікті.

Отже, і в неміжнародних збройних конфліктах будь-які терористичні акти, спрямовані проти громадянських осіб, які не брали активної участі у воєнних діях, заборонені.

Женевські конвенції, Додаткові протоколи і міжнародне публічне право, в цілому, звернені до держав. Держави зобов’язані: 1) утримуватися від застосування терору і 2) робити все, залежне від них, для запобігання актам терору, що здійснюються окремими особами або ж на території, яка перебуває під юрисдикцією цих держав. Це накладає певні обов’язки на осіб, діючих від імені держави, включаючи військовослужбовців, співробітників поліції та інших подібних організацій.

МГП безпосередньо не накладає подібних прямих обов’язків на окремих осіб, які ніяк не репрезентують державу. Однак самі держави зобов’язані вводити відповідні положення до свого внутрішнього законодавства з тим, щоб забезпечити повагу норм міжнародного публічного права. Інша справа – Нюрнберзькі принципи. Деякі дії, класифіковані як злочини проти людства, також однозначно є актами терору. Заборона здійснення подібних дій адресована всім особам і кожному окремо.

Під час неміжнародних конфліктів підхід має бути іншим, тому що одна зі сторін в конфлікті не розглядається як держава. Тим часом ст. 3 Протоколу II все ж накладає юридичні обов’язки на сторону опозиції. Всі члени озброєних груп мають додержуватися заборони на акти терору. Командири опозиційних сил зобов’язані забезпечити дотримання заборони і припиняти його порушення з боку членів організації, якщо такі порушення будуть мати місце. Будучи групою, опозиційні сили несуть певну відповідальність. Як і урядова влада, опозиція також має вживати всі необхідні заходи з припинення актів терору і покарання за них не тільки членів своїх озброєних угруповань, але й окремих осіб, які діють самостійно і проживають на території, що перебуває під контролем опозиції. Отже, і сторона опозиції під час громадянської війни також пов’язана забороною на акти терору.

На думку Х.-П. Гассера, правовий статус, наданий національно-визвольним війнам Додатковим протоколом І 1977 року, потребує вдосконалення, тому що нове правове положення часто невірно інтерпретується [6].

Деякі вважають, що таке нововведення легалізує тероризм. На нашу думку, це не так. Певною мірою таке невірне розуміння своїм корінням сягає в термінологію антиколоніалізму. Зокрема було би невірним заявити, що призначені народи мають право використовувати будь-які засоби в боротьбі за свою незалежність. Відповідь на питання, чи дозволені в національно-визвольних війнах методи і засоби ведення бойових дій, заборонена, за інших обставин – має бути однозначно негативною. Якщо народ веде війну за свою незалежність «проти колоніального панування та іноземної окупації та проти расистських режимів», то даний конфлікт, відповідно до нового положення, кваліфікується як міжнародний збройний конфлікт.

Це означає, що набирає чинності весь звід положень міжнародного гуманітарного права, що застосовується у міжнародних конфліктах виключаючи всі відповідні права і обов’язки сторін конфлікту, а також чітку заборону на акти терору. Ті, хто заявляє, що прийняття п 4 ст. 1 Протоколу І призвело до послаблення дійовості правових інструментів, спрямованих на боротьбу з тероризмом, невірно розуміють ситуацію, що склалася. Х.-П. Гассер вважає, що нову правову норму слід розглядати швидше як спробу встановлення більш суворого, спрямованого на забезпечення ефективного захисту людини контролю за веденням національно-визвольних війн, які, як показує досвід, характеризуються небезпечними вибухами насилля [7].

Особливу увагу в аспекті проблеми, що розглядається, має статус комбатанта. Ст. 44 Протоколу І визначає нові умови надання статусу комбатанта під час міжнародних збройних конфліктів. Єдине, що може нас в ньому цікавити, – це питання про те, чи пом’якшує ця стаття якимось чином заборону на тероризм і, отже, чи сприяє здійсненню актів терору. Її аналіз приводить нас до висновку, що вона жодним способом не змінила коло обов’язків комбатантів. Кожний, хто має право брати участь у бойових діях, має виконувати вимоги норм права війни, включаючи заборону на терористичні акти. У ст. 43 і 44 не наводиться жодної різниці між двома категоріями комбатантів, а саме – між «бійцями регулярної армії», які зобов’язані виконувати вимоги права війни, і «бійцями ополчення», які, на думку деяких, частково звільнені від цих обов’язків. Всі комбатанти мають дотримуватися одних і тих самих правил, і всіх їх чекають однакові наслідки, якщо вони порушать право війни. Вони зазнають переслідування за порушення права війни і, за певних умов, за військові злочини. Тому бійці ополчення, у разі здійснення терористичного акта проти громадянського населення, також підпадають під кримінальне переслідування.

Ст. 44 не припускає невиконання традиційних обов’язків з дотримання гуманітарного права і не забезпечує захист від наслідків здійснення будь-якого терористичного акту.

Варто задуматися, чи не призведе визнання певних аспектів партизанської війни МПГ до збільшення кількості актів терору, здійснюваних комбатантами. Це складне питання. Нове положення визначає, що особи, які здійснили такі акти, і ті, що підбурювали до цих актів, можуть бути притягнуті до відповідності за такі вчинки іншим способом, тому що тепер вони мають притримуватись усіх норм міжнародного гуманітарного права. Це коротке посилання на ст. 44 має бути співвіднесене з коментарями до п. 1 ст. 1 про національно-визвольні війни. Існує думка, що саме у своїй сукупності ці два нових положення можуть послабити захист громадянського населення від актів терору. Нам уявляється, що ці положення призначені для того, щоб уникнути несправедливість, яка має місце в деяких ситуаціях, і віднести їх до сфери дії права міжнародного збройного конфлікту, весь звід норм якого містить досить добре розроблені положення. Жодне з двох розглянутих положень (ні разом, ні окремо) не послаблює заборони на акти терору. Партизани, що ведуть національно-визвольну війну і, в порушення закону, тероризують громадянське населення, є терористами і повинні відповідати за свої дії.

Отже, у сфері МГП тероризм і акти терору заборонені за будь-яких обставин безперечно і без всіляких винятків. Влада сторін, що перебувають у конфлікті, а також всі держави-учасниці гуманітарних угод, зобов’язані у судовому порядку переслідувати особу, звинувачену в порушенні заборони тероризму [8]. Міжнародне право збройних конфліктів достатньо добре розроблене і кодифіковане і може послужити моделлю для розробки правових норм, що застосовуються до явища тероризму в мирний час.

Література:
Гассер Х.-П. Запрет на акты террора в международном гуманитарном праве. М, 1994. – С. 4.
Женевские конвенции от 12 августа 1949 года и Дополнительные протоколы к ним. – М., 1997. – 320 с.
Международное право: ведение боевых действий. – М., 1995. – 224 с.
Кальсховен Ф. Ограничения методов и средств ведения войны. – М., 1994. – С. 137.
Пикте Ж. Развитие и принципы международного гуманитарного права. – М., 1994. – С. 46.
Гассер X.-П. Вказ. твір. – С. 13.
Гассер Х.-П. Международное гуманитарное право. – М., 1995. – С. 30.
Див., наприклад: Hansen Greg, Seely Robert. War and Humanitarian Action in Chechnya. Occasional Paper No. 26. та McFarlane Neil, Minear Larry, Shenfield Stephen. Armed Conflict in Georgia: A Case Study in Humanitarian Action and Peacekeeping. R.I., 1996, 126 p.

Вы должны быть авторизованы, чтобы оставить комментарий.