Главная | Рубрики | Информация о центре |Ссылки                                                                                                                  Регистрация | Вход

Аналітичний огляд наукових статей з проблем боротьби з тероризмом

Проблема виникнення та активного розвитку тероризму за ступенем суспільної небезпеки та тяжкості наслідків, які завдаються даним злочином, сьогодні посідає одне із перших місць. Безпосередня необхідність подолання даного явища особливо актуалізувалася з початком його стрімкого розвитку та прогресування, як способу вирішення політичних та економічних проблем різними терористичними організаціями.

У статті  Леонова Б. Д. «Запобігання  та  протидія терроризму: теоретичні підходи», опублікованій у Часописі Національного університету «Острозька академія». Серія «Право». – 2012. – №2(6) (с. 1-15), зазначається, що запобігання злочинності у буквальному розумінні означає діяльність, що перешкоджає вчиненню злочинів. Одним із напрямів впливу саме на злочинну поведінку – це намагання створити ефективну систему запобігання вчиненню злочинів, яка б охоплювала комплекс заходів соціального, організаційного, правового, фінансового характеру,спрямованих на зміцнення безпеки й порядку в суспільстві, на зменшення кількості антисуспільних поглядів. Сьогодні запобігання як інтегративна система організованої протидії злочинності включає в себе різноманітні запобіжні заходи різних галузей знання, сформованих в окремі стратегічні напрями. В зазначеній системі виокремлюються її цілі, завдання, принципи, суб’єкти, наділені певною компетенцією, об’єкти й методи запобіжного впливу, науково-методичне, ресурсне, організаційно-управлінське, інформаційне та інше забезпечення (с. 1).

Метою цієї статті є вивчення основних підходів щодо запобігання тероризму, визначення основних характеристик цієї діяльності. Автор зазначає, що не дивлячись на спроби уніфікації, навіть у радянський період часу, єдиного «монолітного» вчення про запобігання злочинності так і не вдалося сформувати.

З метою уніфікації понятійного апарату в літературі пропонувалися різні варіанти: «боротьба зі злочинністю», «комплексний вплив на злочинність», «запобігання злочинності», «діяльність із запобігання злочинності», «соціально-правовий контроль над злочинністю», «протидія злочинності», «втримування злочинності» (с. 2).

Автор вказує, що перш ніж аналізувати діяльність із запобігання злочинності слід з’ясувати найбільш адекватне її термінологічне визначення. У юридичній літературі для визначення зазначеної діяльності використовуються різні терміни «профілактика», «припинення», «попередження», «запобігання», «відвернення» тощо. Всі зазначені терміни мають загальну змістовну основу, яка полягає у вчиненні дій для недопущення якогось явища (при припиненні – не доведення злочину до кінця) тощо. Разом із тим, деякі з цих термінів мають різне функціональне та отримали на практиці окреме смислове навантаження.

Термін «профілактика» розуміється як цілеспрямована діяльність щодо запобігання порушенням будь-яких суспільних норм, усуненню причин, що породжують ці відносини. Цей термін застосовується до одного з різновидів запобігання злочинності, сутністю якого є недопущення розвитку, мінімізація негативного впливу криміногенних детермінант, що зумовлюють злочинність та її окремі види, застосування різного роду заходів, які заздалегідь зменшують імовірність потенційних злочинів або формування злочинної мотивації.

Як зазначає Г. А. Аванесов, профілактику доцільно розглядати в широкому й вузькому розумінні. В широкому значенні – це діяльність щодо утримування членів суспільства від вчинення злочинів. У вузькому значенні – це виявлення та усунення причин злочинів і умов, що їм сприяють, а також діяльність з виявлення осіб, які можуть вчинити злочин, проведення з ними необхідної виховної роботи.

Термін «відвернення», як правило, асоціюється із загрозою. «Відвернення загрози» означає існування загрози, для нейтралізації якої вживаються певні заходи. З’ясування сутності процесів розвитку загрози, її причин та сприятливих умов дозволить зосереджувати зусилля на виявленні та відверненні конкретних загроз ще на стадіях зародження злочинних намірів (с. 3).

Коли ж вже розпочалася реалізація злочинного наміру, стосовно дій з недопущення такого розгортання вживають термін «припинення злочину». На погляд А. П. Закалюка, такі терміни відрізняються не лише етимологічно, а за змістом, що пов’язано із застосуванням їх для визначення запобіжної діяльності на різних її етапах, а головне – для виконання різних функцій, завдань, різних за спрямованістю та конкретним змістом заходів, через які реалізуються ці завдання.

В статті зазначається, що раніше у вітчизняній літературі, зокрема у публіцистичних матеріалах, активно використовувалися терміни «боротьба», «війна» зі злочинністю», зміст яких у широкому розумінні охоплював суспільну діяльність щодо виявлення, усунення та нейтралізації чинників, що детермінують злочинність. Слід зауважити, що термін «боротьба» доволі часто вживається в міжнародних актах, законодавстві окремих іноземнихдержав. Останнім часом, здебільшого у зв’язку з критичним ставленням до терміна «боротьба» стосовно злочинності, у юридичній літературі активно використовується термін «протидія».

Як зазначається у статті, деякі дослідники терміну «протидія» вважають ширшим за термін «боротьба», що охоплює й запобігання злочинності, яке у широкому значенні тотожне протидії. Іноді «боротьбу» пропонують визнавати як один із складових елементів терміну «протидія». Відносно тероризму «протидія» розглядається як увесь комплекс антитерористичних заходів впливу на тероризм (с. 4).

А. П. Закалюк вважає, що поняття «протидія» та «боротьба» належать до класу узагальнених, які відтворюють загальну сутність, що полягає у вчиненні супротиву. Вони не розкривають напрямів, спрямованості, функціональної ролі та змістовної сутності різних форм супротиву, що мають значну сутнісну, а звідси й понятійну різницю, як, наприклад, запобігання злочинам та судове покарання за них згідно з кримінальним законом. Сутнісний зміст останніх має лише одну загальну спільність, що полягає у чиненні супротиву злочинам. Варто, вважаємо погодитись здумкою А. П. Закалюка, що термін «протидія» може бути використаний для відтворення загального впливу на злочинність, але він лише однобічно («супротив») відображає останній і не містить однозначного відображення поняття запобігання злочинності, тобто не може вживатися як такий, що за сутністю тотожний поняттю «запобігання», навіть коли він вживається у широкому значенні.

Що стосується терміну «попередження», то його, на думку автора, слід розглядати як синонім терміну «запобігання».

Останніми роками в наукових працях, а також у нормативно-правових актах частіше використовується термін «запобігання». Шляхом вживання терміну «запобігання» стосовно злочинності пішла і законодавча практика України. У Конституції (ст.34) і законах України, прийнятих останнім часом, вживається термін «запобігання». Цей термін вживається й у КК України.

Запобігання злочинності здійснюється двома шляхами: перший включає в себе кримінальну репресію (покарання) в межах кримінального закону, другий — профілактику (превенцію), до змісту якої входять всі види антикриміногенного впливу, що перебувають за межами кримінального правосуддя. На наш погляд, кримінальна репресія – необхідний і важливий засіб, але ніхто ще довів його перевагу перед іншими засобами впливу.

З точки зору В. В. Голіни, запобігання злочинності – це сукупність різноманітних видів діяльності і заходів у державі, спрямованих на вдосконалення суспільних відносин з метою усунення негативних явищ і процесів, що породжують злочинність або сприяють їй, а також недопущення вчиненню злочинів на різних стадіях злочинної поведінки (с. 5).

На погляд А. П. Закалюка, запобігання злочинності – це різновид суспільної соціально-профілактичної діяльності, функціональний зміст та мета якої полягає у перешкоджанні дії детермінантів злочинності та її проявів, передусім причин і умов останніх через обмеження, нейтралізацію, а за можливості – усунення їхньої дії.

За цільовим призначенням запобіжні заходи в теорії поділяють на:

1) цільові або спеціальні (спеціально-кримінологічні), що мають спеціальну мету запобігання злочинності

2) загальносоціальні, здійснення яких спрямовується на вирішення інших соціальних проблем, але побічно має ефект щодо запобігання злочинності.

На думку В. В. Голіни, загальносоціальне запобігання створює соціально-економічні та культурні підвалини для ефективного здійснення спеціально-кримінологічного та індивідуального запобігання злочинам.

Останнім часом у літературі запобігання розглядають як специфічну систему (підсистему) соціального управління і контролю.

На думку С. І. Герасимова, запобігання являє собою специфічну підсистему соціального управління, регулювання і контролю, зміст існування та функціонування якої полягає в недопущенні, усуненні тієї шкоди, яка може бути спричинена особі, її правам, свободам, життю і здоров’ю громадян, сім’ї, власності, економічній діяльності, громадській безпеці, іншим благам і цінностям, що охороняються кримінальним законом здоров’ю громадян, сім’ї, власності, економічній діяльності, громадській безпеці, іншим благам і цінностям, що охороняються кримінальним законом.

Схожої думки дотримується М. В. Щедрин, який вважає, що запобігання – це специфічний різновид соціального управління, метою якого є зниження вірогідності злочинної поведінки, для чого суб’єкт використовує комплекс законних засобів впливу (в том числі й примусових), стимулює включення об’єкта в систему суспільно корисних відносин й обмежує його негативні наслідки (с. 6).

І. М. Даньшин розглядає запобігання злочинам як особливу сферу соціально-правового регулювання, специфічний аспект управління суспільними відносинами, що орієнтується безпосередньо або опосередковано на подолання окремих злочинів, на забезпечення безпеки цінностей у державі, які охороняються правом.

З цього приводу О. Ю. Шостко  вважає, що запобігання можна розглядати як один із методів безпосереднього контролю над злочинністю або різновид контролю. Серед українських дослідників слід також відзначити роботи О. М. Литвака, який є прихильником концепції соціального контролю над злочинністю.

На думку автора статті, слід погодитись, що запобігання злочинності як різновид суспільної діяльності належить до таких важливих напрямів останньої як соціальний контроль. Як справедливо зазначає В. В. Лунеєв, вихід з кримінальної пастки, в яку загнало себе людство, полягає у розширенні та поглибленні соціально-правового контролю над протиправною поведінкою, контролю кримінально-правового та кримінологічного з перевагою останнього як найбільш радикального й ефективного. Соціальний контроль розглядається як діяльність із стабілізації показників злочинності на соціально прийнятному рівні, яка переслідує мету скорочення обсягів злочинності. Така діяльність розглядається як елемент соціально-економічної політики. На рівні ще більш високого узагальнення та абстракції соціальної системи у цілому, що має певну досконалість, запобігання злочинам, соціальний контроль над злочинністю має розглядатися як частина досконалості та стабільності цієї системи. Тому ми приєднуємося до поширеної в кримінології думки про те, що кримінально-правовий контроль має бути включений до предмету кримінології (с. 7).

З позиції європейського підходу соціальний контроль означає підтримку наявного рівня злочинності в суспільстві й управління ним. Стосовно британської моделі, де відсутні суперечки щодо термінів, пов’язаних із запобіганням, О. М. Ведерникова зазначає, що для визначення діяльності із запобігання, профілактики, відвернення, оберігання суспільства від злочинних посягань використовується один термін – превенція (від англ. рrevention ), котрий об’єднує всі вказані вище значення цього слова, що розглядаються як синоніми.

Британські кримінологи усвідомлюють, що запобігання злочинності пов’язано з обмеженнями прав людини і втручанням в її особисте життя, яке має носити збалансований характер і враховувати ступінь тяжкості спричиненої шкоди. На думку одного з англійських кримінологів К. Піза, зміст запобігання злочинності складає «руйнування механізмів, що сприяють вчиненню злочинів». У Великобританії не має єдиної теорії запобігання злочинної поведінки. Існує множинність підходів запобігання злочинності, котрі випливають з відповідних концепцій причинності злочинної поведінки, і пов’язані з впливом на певні групи чинників. Цим чинникам відводиться вирішальна роль у злочинній поведінці.

Спеціалісти у сфері превенції розподіляють ці підходи на три основні групи, залежно від того, в чому вбачаються причини злочинної поведінки: в соціальній структурі суспільства, в психологічних особливостях особи, або в умовах зовнішнього середовища. У зв’язку з цим виділяють: структурний психологічний і ситуаційний підходи (с. 8).

Як стверджує автор статті, структурний підхід пов’язує перспективи ефективної профілактики злочинів з проведенням великих соціально-економічних перетворень у суспільстві.

Психологічний аспект надає вирішального значення впливу на потенційних злочинців та осіб, що вчинили злочин (з метою профілактики рецидиву).

Ситуаційне запобігання виходить з того, що вирішальне значення має вплив на фізичні і соціальні чинники зовнішнього середовища, що сприяють вчиненню злочинів.

Отже, превентивні заходи охоплюють структурне, психологічне і ситуаційне запобігання.

Термін «запобігання», згідно з думкою більшості західних кримінологів, охоплює будь-яку дію, що спрямована на зниження реального рівня злочинності, а також почуття жаху перед злочинністю в населення. У працях науковців Європи, термін «запобігання» охоплює як звичайну правоохоронну діяльність (арешти, конфіскацію), так і більш широке коло дій, що спрямовані на руйнування злочинних ринків або сприятливих можливостей для їх розвитку. В останні роки все більше уваги приділяється особливим заходам запобігання.

Згідно з визначенням Ради ЄС від 28.05.2001, запобігання – це діяльність, яка охоплює всі заходи, які так чи інакше сприяють скороченню злочинів, а також зменшенню відчуття небезпеки у громадян як кількісно, так і якісно безпосередньо за допомогою утримання від злочинних дій або через політику і втручання, спрямовані на зменшення можливостей для вчинення злочинів, а також через впливи на причини злочинності. Ця практика передбачає роботу урядових та інших компетентних органів влади, асоціації фахівців, приватного сектору, добровольців, дослідників і громадськості, які діють за підтримки ЗМІ (с. 9).

Що стосується національної політики запобігання тероризму, то у ст. 3 Конвенції Ради Європи про запобігання тероризму від 16.05.2005 вказується, що кожна

Сторона вживає таких заходів, які можуть бути необхідними для поліпшення й розвитку співробітництва між національними органами з метою запобігання терористичним злочинам та їхнім негативним наслідкам, зокрема, шляхом:

a) здійснення обміну інформацією;

b) удосконалення фізичного захисту осіб й об’єктів;

c) поліпшення навчання й планів координації дій на випадок надзвичайних громадських ситуацій.

На думку автора статті,  боротьба з тероризмом залишається для країн ЄС одним із пріоритетних напрямів діяльності із забезпечення національної безпеки. Базовим документом для опрацювання національних стратегій країнами ЄС є Контртерористична стратегія ЄС 2005 р. (EU Counter-Terrorism Strategy), яка визначає 4 основні напрями діяльності: запобігання (prevention); захист (protect); впровадження (pursue); реагування (respond).

Автор зазначає, що на сьогодні упроваджується комплексний (інтеграційний) підхід, що поєднує репресивні і превентивні заходи, віддаючи перевагу останнім.

Вбачається, що запобігання повинно розглядатися як особливий різновид суспільного управління, координації, контролю соціально-профілактичної діяльності, функціональний зміст якої полягає у нейтралізації, мінімізації, усуненні дії детермінантів злочинності та її проявів.

Стратегії боротьби зі злочинністю у традиційному розумінні будуються або на нейтралізації (ізоляції від суспільства або знищення –залежно від ступеня важкості скоєного або соціальної небезпеки), або на усуненні умов, що сприяють вчиненню злочинів, знижує ступінь соціальної віктимності (с. 10).

У ст. 3 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачено принцип пріоритетності попереджувальних заходів. Кінцевим підсумком реалізації державної політики у сфері запобігання тероризму має стати усунення причин і умов, що сприяють виникненню цього негативного явища.

Вирішення зазначеного завдання стосовно діяльності щодо запобігання тероризму обумовлюється такими чинниками:

1) доктринальним визначенням стратегії запобіжної діяльності;

2) прогнозуванням змін і тенденцій тероризму та його проявів;

3) визначенням порядку, методики, форм і засобів запобіжної діяльності;

4) інформаційним забезпеченням реалізації визначених завдань;

5) розробкою програм, планів запобігання тероризму;

6) координацією запобіжної діяльності суб’єктів боротьби з тероризмом;

7) здійсненнямконтрою виконання;

8) матеріальним та іншим ресурсним забезпеченням.

Автор статті наголошує, що  метою запобігання тероризму є виявлення, розслідування, розкриття конкретних злочинів, встановлення та ліквідація терористичних угруповань, зменшення, нейтралізація, мінімізація детермінантів, що спричинили або допомогли розвитку, поширенню того чи іншого терористичного формування, ускладнення залучення до терористичної діяльності і недопущення поширенню ідей тероризму. Курс на пріоритетність запобігання, поєднаного із заходами з припинення організованої терористичної діяльності, повинен забезпечити налагоджування та самовдосконалення гнучкої системи запобігання тероризму, котра працюватиме на засадах превентивності, ефективного відвернення терористичних загроз (с. 11).

На думку автора статті, аналіз вітчизняного та зарубіжного досвіду запобігання тероризму, як і іншим видам організованої злочинності, все більше засвідчує, що в разі застосування виключно або переважно репресивних заходів, спрямованих на припинення злочинної діяльності, добитися відчутного успіху у боротьбі з тероризмом практично неможливо. З одного боку, злочинність, особливо організована, досить швидко пристосовується до тактики боротьби з нею і розробляє власні контрзаходи безпеки, а з іншого – правоохоронним органам далеко не завжди вдається припиняти злочини на ранніх стадіях. Ще надто часто діяння виявляються аж тоді,коли наступили їх наслідки. Тому першочерговими заходами, спрямованими на зменшення тероризму вбачаються ті, які можна віднести до загально соціального запобігання. Однак саме ця діяльність не завжди є ефективною. Не повною мірою реалізується участь громадськості у запобіжній діяльності. Таким чином, можна дійти висновку, що багато в чому погляди вітчизняних і зарубіжних дослідників на теоретичному рівні збігаються. Однак до цього часу головною проблемою в нашій країні залишається впровадження концептуальних засад, наукових розробок і рекомендацій у практику діяльності суб’єктів боротьби з тероризмом. Тому саме на практичні аспекти запобіжної діяльності слід звернути увагу вітчизняним науковцям, а також керівникам суб’єктів боротьби з тероризмом, до компетенції яких віднесено прийняття і впровадження відповідних управлінських рішень.

Ця проблема водночас потребує і глибоких теоретичних досліджень. Проблеми практичного формування комплексної системи заходів запобігання тероризму спонукають до активізації наукових досліджень як самого феномену тероризму, так і узагальнення та використання досвіду боротьби з цим явищем (с. 12).

Питанню проблеми тероризму присвячена стаття Шамари О.В. «Протидія фінансуванню терористичної діяльності як ключовий елемент боротьби з тероризмом», опублікована у Науково-практичному журналі «Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика) ». — № 19. – 2008.

Автор статті зазначає, що останнім часом проблеми тероризму набули в усьому світі особливої актуальності. Окремої уваги заслуговують дослідження фактів, що сприяють не лише існуванню тероризму, а й його розвитку. Серед таких факторів провідне місце займає система фінансування тероризму. Сьогодні в науковій літературі з’являються дослідження, що аналізують більшість аспектів цієї проблеми.

Термін “фінансування” використовується для визначення операції, яка складається з того, щоб передбачити джерело необхідних ресурсів для збору коштів. Мається на увазі мобілізація власних коштів (самофінансування) чи потреба зовнішнього фінансування, яке буде задоволене завдяки здатності до фінансування, яку проявлять інші суб’єкти. Етимологія дозволяє виявити справжній сенс “ фінансування ” , адже воно тісно пов’язане з поняттям “вдале завершення ” якої-небудь ініціативи, операції: від латинського слова “finis” (кордон, межа, кінець) і старофранцузського дієслова “finer” (довести до вдалого кінця, заплатити). Тобто, “фінансувати” означає зібрати кошти, щоб довести до вдалого кінця, завершити операцію, тобто зробити так, щоб покрити потребу в ресурсах чи грошах, або цінностях.

Фінансування тероризму – це сукупність методів і засобів покриття витрат, необхідних для вчинення терористичного акту чи діяльності терористичної групи (організації). Коштами в даному випадку можуть бути гроші, цінні папери, валютні цінності, послуги по економічному плануванню діяльності терористичної групи (організації), економічні поради для забезпечення ефективності фінансування терористичної діяльності, а також інші матеріальні цінності за виключенням зброї.

Як зазначає автор, фінансування тероризму відноситься до числа конвенційних злочинів, тобто до тих злочинів, до яких людство вже висловило своє ставлення у низці прийнятих міжнародних документів (конвенцій та резолюцій).

Як вказано у статті, уперше таке явище, як фінансування тероризму, в межах міжнародного права було підняте в 1994 році в Декларації Організації Об’єднаних Націй (далі – ООН). Так, Декларацією про заходи по ліквідації міжнародного тероризму закріплено обов’язок країн “утримуватися від організації терористичної діяльності, підбурювання до неї, сприяння її здійсненню, фінансування…”. У 1996 році Генеральна Асамблея ООН закликала всі країни зробити кроки, з тим, щоб здійснити спротив та протидіяти за допомогою відповідних внутрішніх механізмів фінансуванню терористів та терористичних організацій, незалежно від того, здійснюється таке фінансування прямо чи опосердковано через організації, які також переслідують або стверджують, що переслідують, благодійні, громадські чи культурні цілі, або також втягнуті в заборонені види діяльності, такі, як незаконні поставки зброї, незаконний обіг наркотиків та вимагання, включаючи використання осіб з метою фінансування терористичної діяльності. У Резолюції 52/165 Генеральної Асамблеї ООН від 15.12.1997 року Асамблея закликала країни безпосередньо розглянути питання про здійснення заходів, викладених у Резолюції 51/210 від 17.12.1996 року. Резолюцією 53/108 Генеральної Асамблеї ООН від 08.12.1998 року Асамблея постановила, що Спеціальному комітету, заснованому відповідно до Резолюції 51/210 від 17.12.1996 року, з метою доповнення відповідних існуючих міжнародних документів слід розробити проект міжнародної Конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму.

У Резолюції 1373 Ради Безпеки ООН по боротьбі з тероризмом, визнано необхідність того, щоб країни на додаток до міжнародного співробітництва вживали додаткових заходів з метою запобігання та попередження на своїй території, з використанням усіх законних засобів, фінансування та підготовки будь-яких актів тероризму.

1. Резолюція постановила, що всі країни повинні:

а) запобігати та припиняти фінансування терористичних актів;

б) ввести кримінальну відповідальність за навмисне надання або збір коштів, будь-якими методами, прямо чи опосередковано їхніми громадянами або на їхній території з наміром, щоб такі кошти використовувались – чи у разі усвідомлення того, що вони будуть використані, – для вчинення терористичних актів;

в) невідкладно заблокувати кошти та інші фінансові активи або економічні ресурси осіб, які вчиняють чи намагаються вчинити терористичні акти, або беруть участь у вчиненні терористичних актів, чи сприяють їх вчиненню; організацій, що прямо чи опосердковано знаходяться у власності або під контролем таких осіб, а також і осіб та організацій, які діють від імені чи за вказівкою таких осіб чи організацій, включаючи кошти, отримані або придбані за допомогою власності, прямо чи опосердковано, що знаходяться у власності або під контролем таких осіб та організацій;

г) заборонити своїм громадянам чи іншим особам на своїй території надання будь-яких коштів, фінансових активів або економічних ресурсів, або фінансових чи інших відповідних послуг прямо чи опосердковано, для використання в інтересах осіб, які вчиняють або намагаються вчинити терористичні акти, чи сприяють або беруть участь у їх вчиненні, організацій, які прямо чи опосердковано знаходяться у власності або під контролем таких осіб, а також осіб та організацій, які діють від імені або за вказівкою таких осіб.

2. Також усі країни повинні:

а) утриматися від надання в будь-якій формі підтримки – активної чи пасивної – організаціям або особам, які замішані в терористичних актах, у тому числі шляхом запобігання вербуванню членів терористичних груп та ліквідації каналів поставок зброї терористам;

б) відмовити у притулку тим, хто фінансує, планує, підтримує чи вчиняє терористичні акти, або надає притулок;

в) не допускати, щоб ті, хто фінансує тероризм, планує, надає сприяння чи вчиняє терористичні акти, використовували свою територію з цією метою проти інших країн або їхніх громадян;

г) забезпечити, щоб будь-яка особа, яка бере участь у фінансуванні, плануванні, підготовці чи вчиненні терористичних актів або у підтримці терористичних актів, притягалася до судової відповідальності, і забезпечити, щоб, поміж будь-яких заходів відносно цих осіб, такі терористичні акти кваліфікувались як серйозні кримінальні правопорушення у внутрішньодержавних законах і положеннях і щоб покарання належним чином відображали серйозність таких терористичних актів;

д) надавати один одному всебічне сприяння у зв’язку з кримінальним розслідуванням або кримінальним переслідуванням, які мають відношення до фінансування чи підтримки терористичних актів, включаючи сприяння в отриманні доказів, які вони мають, необхідних для такого переслідування.

Статтею 2 Міжнародної конвенції “Про боротьбу з фінансуванням тероризму” визначено, які діяння слід розглядати як злочинне фінансування. Проте, існує проблема інтерпретації даної Конвенції у національному законодавстві країн світу.

Так, у Канаді (статті 83.05 – 83.12 Кримінального кодексу) боротьба з фінансуванням тероризму базується на створенні Урядом списків фізичних осіб та організацій, пов’язаних з тероризмом.

На острові Барбадос (Антитерористичний закон 2002–6) акцент у протидії фінансуванню терористичної діяльності зроблено на дефініції злочину. В Європейському Союзі використовується змішана система: країни визначають зміст фінансової концепції тероризму, а одне із завдань Європейської Ради полягає у визначенні санкцій.

Так, наприклад, у кримінальному законодавстві Франції застосовується принцип, відповідно до якого як сам тероризм, так і фінансування тероризму не розглядаються як окремий злочин і відповідні санкції не визначаються. Замість цього, у випадку вчинення закріплених у Кримінальному кодексі Франції злочинів, до винних застосовуються більш жорсткі міри покарання, якщо злочинні дії були вчинені з терористичною метою.

У Великобританії в 2000 р. було прийнято Закон про боротьбу з тероризмом. У Законі (стаття 14) спеціально виокремлюються злочини, пов’язані з “терористичною власністю”, під якою розуміють:

а) гроші або іншу власність, що “можливо повинно використовуватися в терористичних цілях (включаючи кошти забороненої організації);

б) доходи, отримані у результаті вчинення актів тероризму;

в) доходи від дій, вчинених з терористичною метою .

Федеративний уряд Німеччини здійснює безліч заходів по боротьбі з фінансуванням тероризму на національному та міжнародному рівнях. Так, підтримуючи роботу FATF, Німеччина приводить своє законодавство у відповідність до 40 Рекомендацій FATF. Федеральний уряд модернізував Закон “Про відмивання коштів”, а Кредитним Законом додатково внесено припис про фінансування тероризму. Четвертим Законом “Про сприяння фінансовому ринку”, було закріплено право Федеральної служби нагляду за кредитними організаціями на ознайомлення з інформацією по рахунках клієнтів. Кредитні організації тепер зобов’язані створити внутрішню систему безпеки для запобігання фінансуванню тероризму.

У кримінальному законодавстві Норвегії у параграфі 147b передбачена відповідальність у вигляді позбавлення волі на строк до 10 років у разі вчинення особою таких дій: збір грошей чи інших матеріальних цінностей з метою часткового або повного фінансування терористичних дій чи інших правопорушень, передбачених параграфом 147а.

У статті 328 КК Грузії відповідальність встановлено за надання допомоги в терористичній діяльності тільки іноземній терористичній організації чи організації, що підконтрольна іноземній країні. Одразу ж постає питання стосовно відповідальності згідно з кримінальним законодавством Грузії за дії, передбачені статтею 328 щодо терористичних груп (організацій), які не мають статусу іноземної.

Законодавець у статті 279 “Діяльність по фінансуванню та матеріальному забезпеченню терористичних актів” Кримінального кодексу Республіки Молдова передбачив відповідальність у вигляді позбавлення волі на строк від 10 до 25 років за вчинення умисного надання або збір будь-якими способами, прямо чи опосередковано, фінансових засобів або матеріалів з метою їх використання для вчинення терористичних актів.

На думку автора статті , основними нормативно-правовими актами, якими врегульовано питання протидії фінансуванню терористичної діяльності в Україні, є Закони України “Про боротьбу з тероризмом”, “Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом” та Кримінальний кодекс України, де зокрема передбачено відповідальність за матеріальне сприяння створенню або діяльності терористичної групи чи терористичної організації (стаття 258-3. Створення терористичної групи чи терористичної організації) та фінансування, матеріальне забезпечення особи з метою вчинення терористичного акту (стаття 258-4. Сприяння вчиненню терористичного акту). Статтею 1 Закону України “Про боротьбу з тероризмом” визначено, що терористична діяльність охоплює фінансування завідомо терористичних груп (організацій) або інше сприяння їм. Проте, на сьогодні існують певні протиріччя у чинному законодавстві щодо понятійного апарату та питань відповідальності за фінансування терористичної діяльності. Зокрема, як зазначалося раніше у Законі України “Про боротьбу з тероризмом”, терористична діяльність охоплює лише фінансування завідомо терористичних груп (організацій) або інше сприяння їм. Разом із тим, частиною 1 статті 258-4 КК України, передбачено відповідальність за фінансування, матеріальне забезпечення, озброєння, навчання особи з метою вчинення терористичного акту.

Автор вважає, що з метою уніфікації законодавства, у Законі України “Про боротьбу з тероризмом” доречно додатково визначити, що терористична діяльність охоплює “фінансування терористичної діяльності терористичних груп (організацій) або інше сприяння їм, а також окремих осіб, з метою вчинення терористичного акту ”.

Крім того, у зазначеному Законі слід подати визначення поняття “фінансування тероризму” у такому формулюванні: “це збір грошей або інших матеріальних коштів та їх надання будь-якими методами, прямо чи опосередковано терористу, терористичній групі (організації) для їх використання у фінансуванні терористичної діяльності”.

Обов’язкове використання у визначенні терміну “фінансування тероризму” елементу “використання у фінансуванні терористичної діяльності” обумовлене тим, що вчинення терористочного акту поглинається поняттям “терористична діяльність” та надає можливості осягнути весь спектр цієї протиправної діяльності терориста, терористичної групи (організації), на яку спрямовуються фінансові потоки, задля реалізації кінцевої мети – досягнення певних цілей за допомогою вчинення терористичного акту.

Автор статті стверджує, що сьогодні існує безліч механізмів та методів, що використовуються терористичними групами (організаціями) з метою приховування або затінення зв’язку між джерелом коштів і їх можливим призначенням або метою.

І, як приклад, матеріальне сприяння створенню або діяльності терористичної групи (організації) може знайти своє відображення у таких методах, як:

– компанії-прикриття – компанії, що фактично проводять діяльність, за якої нелегальні доходи змішуються з доходами від законної діяльності;

– компанії-раковини – компанії, що займаються підприємницькою діяльністю без практичних або комерційних цілей, і створені для приховування справжнього власника (бенефіціара) рахунків і майна;

– неофіційні системи переказу грошей і коштів – системи переказу коштів, такі як “хавала”, “хунді”, “фей-чієн” або “чорний ринок песо”;

– фіктивні особи – використання родичів, друзів або партнерів, які мають довіру в певному суспільстві і не привертають уваги, для проведення трансакцій від їх імені з метою маскування джерела і власника коштів;

– структурування – внесення на депозит готівки або купівля банківських трат у різних установах декількома особами або здійснення трансакції на суму, нижчу суми, що викликає підозру;

– кредитні картки – створення кредиту на картці за допомогою оплати готівкою дозволяє конвертувати кредит у готівку;

– електронний переказ коштів – використання служб електронних переказів для переказу грошей родичам;

– потенційне використання неприбуткових і благодійних організацій для забезпечення накопичення коштів терористами;

– провезення валюти через кордон – фізичні перевезення готівки з одного місця в інше з метою маскування їхнього джерела походження та власника;

– використання торгівлі золотом та діамантова галузь, як сектори, що демонструють значну вразливість для використання їх у відмиванні коштів та, у невідомому обсязі, для фінансування терористичної діяльності.

Це далеко не вичерпний перелік методів за допомогою яких терористичні групи (організації) спроможні “відмити” грошові кошти, цільове призначення яких – фінансування терористичної діяльності терористів, терористичних груп (організацій).

На сьогодні відмивання коштів знаходиться у тісному зв’язку з фінансуванням терористичної діяльності, і має тенденцію до удосконалення, тому необхідно намагатися довідатися більше про конкретні методи, які використовуються терористичними групами (організаціями) для одержання необхідних для них коштів, тобто мова йде про фінансування їхньої злочинної діяльності. Саме про це було зазначено учасниками Вольсбергської Групи фінансових установ у січні 2002 року – “Засоби, що використовуються в фінансуванні тероризму, не обов’язково мають злочинне походження, що є необхідним елементом більшості злочинів, пов’язаних з відмиванням грошей”. Отже, обидва ці явища повинні вивчатися на постійній основі для того, щоб контрзаходи були своєчасні та ефективні.

Автор наголошує, що з метою руйнування механізму фінансування терористичної діяльності терористичних груп (організацій) правозастосовчим органам, на які покладено завдання протидії тероризму, необхідно вживати заходів, що повинні бути спрямовані на виявлення їхніх економічних джерел, зокрема:

– координувати зусилля для активного пошуку та конфіскації фінансових активів, накопичених міжнародними кримінальними структурами за рахунок протиправної діяльності;

– виявляти та оприлюднювати перелік благодійних організацій, які приховано фінансують терористичні групи (організації);

– інформувати “донорів” про благодійні організації, що фінансують терористичну діяльність.

На думку автора статті, з метою посилення протидії фінансуванню терористичної діяльності в цілому, слід закріпити законодавчо за правозастосовчими органами, на які покладено функцію протидії тероризму, можливість вживати санкції на перекриття національних активів і трансакцій будь-якої фізичної або юридичної особи, що підозрюється у зв’язках з міжнародним тероризмом. Це слід розглядати як один із інструментів, поряд з іншими можливостями розвідки, правоохоронними заходами, дипломатичними ініціативами, які дозволять, підкріплюючи один одного, ефективно протидіяти цьому явищу в нашій країні.

Зрозуміло, що у розрізі розгляду питання про фінансування діяльності терористичної групи (організації) вирішення проблеми протидії тероризму та безпосередньо вчиненню терористичних актів полягає у виявленні й ліквідації матеріального підґрунтя, що його породжує. Міжнародний досвід свідчить, що кількість і тяжкий характер терористичних актів залежать від фінансування, до якого терористи можуть отримати доступ. Відповідно до чого міжнародною спільнотою Вісьмома Спеціальними рекомендаціями FATF з боротьби з фінансуванням тероризму від 31.10.2001 року створено розширену, вичерпну і послідовну систему заходів у боротьбі з відмиванням грошей і фінансуванням тероризму. Крім того, Радою Безпеки ООН було прийнято низку резолюцій, що зобов’язують держави-учасниці застосовувати адресні фінансові санкції проти осіб і фінансових установ, які пов’язані з терористичними організаціями чи терористичними групами, або з їхньою діяльністю. Європейський Союз, у свою чергу, 27 грудня 2001 року прийняв директиву, яка дозволяє йому складати власний список пов’язаних з терористами організацій, чиї активи підлягають блокуванню країнами-членами.

Згідно зі Спеціальними рекомендаціями 1 та 2 “кожній країні слід вжити невідкладних та якнайскоріших кроків до повного запровадження положень міжнародної Конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму від 09.12.1999 року. Кожна країна повинна законодавчо встановити злочинний характер фінансування тероризму, терористичних актів і терористичних організацій”.

Автор статті наголошує, що процес виявлення каналів фінансування міжнародної терористичної діяльності характеризується підвищеної складністю. У зв’язку з цим найбільш ефективною протидією у даному випадку може бути комплексне застосування оперативних та інших сил та засобів, об’єднаних єдиним замислом. У якості ілюстрації такої цілеспрямованої концентрації зусиль можна привести міжнародну регіональну операцію “Голдфінгер”, у ході якої тільки за період з 01.11.1999 р. по 31.01.2000 р. було виявлено біля 5 тис. випадків переміщення фінансових коштів на суму понад 10 тис. доларів США, загальна сума становила 113 млн. доларів.

В якості висновків автор констатує, що однією з ефективних форм боротьби з тероризмом буде система протидії його фінансовим основам. У рамках цього доречно буде визначити одним із завдань правоохоронних та спеціальних органів України у розглянутій сфері організацію своєчасного та взаємовигідного інформаційного обміну з відповідними іноземними структурами.

Проблематиці правового врегулювання боротьбі зі злочинністю присвяченастаття Кондратова С. «Про деякі проблеми правового та організаційного забезпечення протидії тероризму на сучасному етапі», опублікована в збірнику Державна політика протидії тероризму: пріоритети та шляхи реалізації : збірник матеріалів «круглого столу» / за ред. М. Г. Гуцало. – К. : НІСД, 2011 (с. 18 -22).

На думку автора статті, розгляд проблем організаційно-правового забезпечення протидії тероризму в Україні потрібно розпочати з того, що загроза тероризму та розповсюдження зброї масового ураження визнаються світовим співтовариством як найнебезпечніші. Це твердження можна проілюструвати зокрема такими фактами:

у межах системи ООН розроблено 16 універсальних угод (13 конвенцій і 3 протоколи), спрямованих проти міжнародного тероризму та конкретних видів терористичної діяльності);

• у документах Ризького саміту НАТО 2006 р. тероризм та розповсюдження ЗМУ відкривають список найнебезпечніших загроз Альянсу на найближчі 10–15 років. Таку оцінку було підтверджено на Лісабонському саміті НАТО наприкінці 2010 р.;

• перелік документів Єврокомісії, присвячених протидії тероризму та прийнятих тільки після 2004 р., налічує кілька десятків одиниць;

• Шанхайська організація зі співробітництва (ШОС) прийняла Шанхайську конвенцією 2001 р., спрямовану проти тероризму, сепаратизму та екстремізму;

• зусилля держав-членів СНД (Антитерористичний центр СНД) тощо (с. 18).

Яскравим прикладом є також безпрецедентний за останні 65 років за рівнем і масштабами захід у сфері глобальної безпеки, що відбувся у 2010 р. у США, – Вашингтонський саміт з (фізичної) ядерної безпеки, присвячений боротьбі з ядерним тероризмом. Крім того, міжнародні організації та системи колективної безпеки,починаючи з ООН, мають відповідні контртерористичні структурні елементи.

Україна ратифікувала всі антитерористичні конвенції та приєдналася практично до всіх ініціатив і режимів, спрямованих на протидію тероризму та розповсюдженню зброї масового ураження, тобто на міжнародному рівні зусилля нашої держави можна вважати достатньо добре синхронізованими із зусиллями світової спільноти.

Така ситуація, безумовно, сприяє поліпшенню іміджу України, зокрема створює сприятливі умови для реалізації євроінтеграційних зусиль нашої держави.

З іншого боку, активна зовнішньополітична позиція України щодо протидії тероризму мала б трансформуватися у відповідний розвиток національної законодавчої бази з цих питань. Однак на практиці достатньо часто спостерігається певний розрив між світовими тенденціями у цій сфері та законодавчим і організаційним забезпеченням діяльності суб’єктів протидії тероризму на національному рівні.

Автор статті своє твердження підтверджує на прикладі кількох законів України, що пов’язані або мали б бути пов’язаними з протидією тероризму та національною безпекою. Закон України «Про основи національної безпеки України» від 19.06.2003 р. № 964-IV.

Стаття 7. Загрози національним інтересам і національній безпеці:

• у сфері державної безпеки: «загроза використання з терористичною метою ядерних та інших

об’єктів на території України»;

• в екологічній сфері: «небезпека техногенного, у т. ч. ядерного та біологічного тероризму»;

• в інформаційній сфері: «комп’ютерна злочинність та комп’ютерний тероризм».

На думку автора статті необхідно врахувати певні зауваження, а саме:

1. Ядерний тероризм згадується лише одноразово у зв’язку з загрозами в екологічній сфері, хоча його відносять до так званого катастрофічного тероризму, акт якого мав би вплив на всі сфери життєдіяльності не тільки окремої країни, а й у глобальному вимірі.

2. Чи не є «використання з терористичною метою ядерних та інших об’єктів» ядерним тероризмом? Про які інші об’єкти йдеться? (с. 19).

3. Чому в Законі серед загроз екологічній сфері не згадується про використання небезпечних хімічних речовин (хімічний тероризм)? У інших країнах та міжнародних документах використовується термін WMD terrorism – тероризм із використанням ЗМУ.

4. Звернімо увагу на використання термінів «техногенний тероризм» і «комп’ютерний тероризм».

Закон України «Про боротьбу з тероризмом» від 20.03.2003 р. № 638 -IV.

Стаття 1. Визначення основних термінів:

технологічний тероризм – злочини, що вчиняються з терористичною метою із застосуванням ядерної, хімічної, бактеріологічної (біологічної) та іншої зброї масового ураження або її компонентів, інших шкідливих для здоров’я людей речовин, засобів електромагнітної дії, комп’ютерних систем та комунікаційних мереж, включаючи захоплення, виведення з ладу і руйнування потенційно небезпечних об’єктів, які прямо чи опосередковано створили або загрожують виникненням загрози надзвичайної ситуації внаслідок цих дій та становлять небезпеку для персоналу, населення та довкілля; створюють умови для аварій і катастроф техногенного характеру.

На думку автора статті необхідно врахувати певні зауваження, а саме:

1. Одночасна наявність термінів «техногенний тероризм» і «технологічний тероризм» у національному законодавстві.

2. Не зовсім вдала спроба перерахувати всі системи, об’єкти і мережі, зловмисні дії (у крайньому випадку – терористичні акти), що можуть призвести до масштабних наслідків, замість того щоб увести терміни «критична інфраструктура», «об’єкти критичної інфраструктури», які вже достатньо давно використовуються і у законодавстві США, і в документах Єврокомісії.

Зокрема у законодавстві США під терміном «критична інфраструктура» розуміються «системи та ресурси, фізичні чи віртуальні, настільки життєво важливі для Сполучених Штатів, що недієздатність або знищення таких систем або ресурсів підриває національну безпеку, національну економіку, здоров’я або безпеку населення, або має своїм результатом будь-яку комбінацію з переліченого».

Автор статті наголошує, що самевідсутністю такого всебічного підходу до загроз тероризму та ігноруванням світового досвіду при розробленні та внесенні змін до законодавчих актів, обумовлено, наприклад, те, що у Законі України «Про об’єкти підвищеної небезпеки» вiд 18.01.2001 р. № 2245 -III розглядаються лише аварії «під час експлуатації об’єкта підвищеної небезпеки», а можливість виникнення надзвичайних ситуацій у результаті терористичних (зловмисних) дій не враховується зовсім. До того ж, визначення терміна «об’єкт підвищеної небезпеки» виключає зцієї категорії об’єкти, пов’язані з використанням ядерних технологій. Жодним чином не беруться до уваги терористичні загрози трубопровідному транспорту (Закон України «Про трубопровідний транспорт» від 15.05.1996 р. № 192/96-ВР), хоча у світі, і це добре відомо, газо- та нафтопровідні системи часто стають мішенями для терористичних дій (с. 20).

На думку автора, плутанина у термінології національних законів неминуче призводить до відсутності чіткого розподілу відповідальності, що, з одного боку, має своїми наслідками прогалини у визначенні функцій і компетенції державних органів, а з іншого, іноді призводить до їх дублювання в певних сферах.

Наприклад, МАГАТЕ з 1999 р. рекомендує розбудовувати системи фізичного захисту ядерних матеріалів та ядерних установок на основі так званої національної проектної загрози зазначеним матеріалам і установкам, координацію розробки якої рекомендовано здійснювати національному регулятору з ядерної та радіаційної безпеки. Відсутність конкретної норми національного законодавства стосовно національного регулятора з питань фізичного захисту, а також чіткого розподілу відповідальності у цій сфері призвело до того, що лише у 2007 р. розпорядженням Президента було доручено розробити програмне забезпечення (ПЗ), що таки було зроблено за координації Апарату РНБОУ. Під час цієї (вже не першої!) спроби значну частину часу було витрачено на з’ясування: хто розроблятиме ПЗ, хто нестиме відповідальність за його розроблення та координуватиме відповідні зусилля, а також хто буде відповідальним за супровід (обслуговування) розробленого, зокрема моніторинг загроз і перегляд у разі необхідності. Врешті-решт ПЗ було розроблено, і є сподівання, що буде введено в дію, оскільки це передбачено Національним планом з реалізації Робочого плану Вашингтонського саміту, затвердженого Указом Президента України від 15.11.2010 р.

У зв’язку з цим, на думку автора, постає питання про ефективність процесу оцінки загроз національній безпеці, в т. ч. з точки зору протидії тероризму взагалі та ядерному тероризму зокрема. Іншими країнами в цьому напрямі вже апробовано певні організаційні підходи, що могли б підвищити рівень координації зусиль і взаємодії національних спецслужб і розвідувального співтовариства. Зокрема йдеться про досвід США щодо запровадження посади національного координатора з питань протидії ядерному тероризму та ядерному розповсюдженню, посади директора національної розвідки, який водночас очолюватиме Раду національної розвідки і нестиме відповідальність за підготовку Оцінки національної розвідки – таємного документа, в роботі над яким беруть участь усі 16 розвідувальних агентств США (с. 21).

Сектор безпеки України знаходиться у процесі реформування, тому саме зараз є можливість закласти фундамент для ефективнішої протидіїзагрозам тероризму.

На думку автора статті, передусім потрібно ретельно проаналізувати національне законодавство у цій сфері, узгодити терміни та поняття, введені різними законодавчими та нормативними актами, при цьому необхідно спиратися на світовий досвід та аналіз закономірностей і тенденцій, що спостерігаються у боротьбі проти тероризму. Стосовно перших кроків, пропоную продовжити роботу в цьому напрямі та прискорити підготовку пропозицій і рекомендацій щодо вдосконалення нормативно-правової бази протидії тероризму та проведення необхідних організаційних змін з метою подання цих матеріалів на розгляд Президенту України (с. 22).

У статті Леонова Б. Д. «Запобігання тероризму – важливий складник політики національної безпеки України», опублікованій у збірнику Протидія тероризму, нерозповсюдження зброї та матеріалів масового знищення й захист критичної інфраструктури : зб. матеріалів Міжвідомчої експертної робочої групи, створеної при НІСД / за ред. О. Д. Маркєєвої, Ю. М. Скалецького – К. : НІСД,  2013 (с. 41-44), зазначено, що у сучасних умовах суттєвою небезпекою для світової спільноти та окремих держав, у тому числі й України, є тероризм. Поширення міжнародного тероризму віднесено до основних реальних і потенційних загроз національній безпеці України (ст. 7 Закону України «Про основи національної безпеки України»). Ця загроза значно посилюється через імовірність використання терористами зброї масового ураження.

На думку автора, необхідною умовою нейтралізації терористичних загроз на національному ґрунті є формування ефективної державної політики протидії тероризму, що вимагає вироблення чіткої концепції та стратегії, базових принципів, концептуальних засад і визначення шляхів їх практичної реалізації, а також удосконалення правових та організаційних механізмів управління національною безпекою, його відповідного інтелектуально-кадрового і ресурсного забезпечення (с. 41).

Концепція запобігання тероризму визначається принципами державної політки у сфері національної безпеки, одним із яких є пріоритетність попереджувальних заходів, а необхідність її розробки зумовлена положеннями законів України «Про основи національної безпеки України» (ст. 2), «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» (ч. 3 ст. 2), Стратегії національної безпеки України, затвердженої Указом Президента України від 12.02.2007 р. № 105 (п. 4.1).

Відповідно до п. 4.1 Стратегії національної безпеки України розвиток системи управління національною безпекою України має здійснюватися з урахуванням вдосконалення законодавства з питань національної безпеки, насамперед у спосіб:

• приведення законодавства з питань національної безпеки та оборони у відповідність із Конституцією України, гармонізація його з відповідним європейським законодавством;

• законодавчого уточнення завдань і функцій суб’єктів забезпечення національної безпеки, у т.ч. в умовах особливого періоду та кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України;

• розвитку правових засад управління національною безпекою а саме розробки відповідних законів, концепцій, доктрин, стратегій і програм, зокрема антикорупційного законодавства, національної  програми протидії тероризму й екстремізму тощо.

Автор наголошує, що саме з метою реалізації таких завдань створено Антитерористичний центр при СБ України, який розробляє концептуальні засади та програми боротьби з тероризмом (Положення про Антитерористичний центр та його координаційні групи при регіональних органах Служби безпеки України, затверджене Указом Президента України від 14.04.1999 р. № 379). На жаль, досвід діяльності Антитерористичного центру показує, що на шляху запровадження правових механізмів постає ряд проблем, на вирішення яких мають бути спрямовані зусилля як державних і наукових установ, так і громадськості.

Загалом ця проблематика потребує особливої уваги науковців до опрацювання питань координації діяльності всіх владних структур, до компетенції яких віднесене запобігання терористичним загрозам на національному рівні, створення у суспільстві умов для консолідації громадськості при вирішенні тих проблем сучасного українського суспільства, наявність яких може спричинити прояви тероризму.

Під час науково-практичної конференції «Державна політика у сфері запобігання тероризму: міжнародний досвід і його актуальність для України», яка проводилася 31 жовтня 2008 р. науковоорганізаційним центром Національної академії СБУ, були запропоновані рекомендації щодо підготовки проекту Концепції запобігання тероризму в Україні, положення якої повинні бути спрямовані на забезпечення єдиного підходу до розуміння сутності й змісту сучасного тероризму; системне сприйняття цієї загрози як багатопланової небезпеки для різних сфер національної безпеки держави; чітке бачення взаємозв’язку екстремізму, тероризму із соціальними суперечностями та конфліктами (с. 42).

Як зазначає автор, аналогічне питання було одним із основних під час «круглого столу» «Державна політика протидії тероризму: пріоритети та шляхи реалізації», який відбувся 24 лютого 2011 р. у приміщенні Національного інституту стратегічних досліджень. За результатами цього заходу було визнано, що для забезпечення єдиного підходу на всіх  рівнях держави та суспільства до розуміння сутності тероризму як загрози національній безпеці України необхідно розпочати розроблення Концепції протидії тероризму, зміст якої має визначати пріоритети держави у підходах щодо подолання тероризму з урахуванням як кримінологічної специфіки цього злочину, так і комплексної соціально-політичної природи даного явища.

Але, незважаючи на значний суспільний інтерес, чіткої концепції  протидії тероризму, яка розкривала б з точки зору кримінологічної  науки суттєві характеристики цієї небезпеки і, тим самим, указала на  шляхи її запобігання та створення можливостей такої протидії, поки що не розроблено. Слід зауважити, що концепція запобігання тероризму має спиратися на Стратегію боротьби із цим явищем, яка повинна бути всеосяжною, не прив’язаною до якої б то не було специфічної загрози, розрахованою на тривалий час і з визначенням необхідних напрямів реформування антитерористичної системи за певними етапами відповідно до їх важливості.

На думку автора, при формуванні та реалізації державної політики у сфері запобігання тероризму потребує врахування позитивний досвід країн-членів ЄС, НАТО і СНД у цій сфері. Зокрема, заслуговує на увагу затверджена указом президента Російської Федерації від 5.10.2009 р. Концепція протидії тероризму, серед положень якої виділяються основні тенденції сучасного тероризму (розділ І), загальнодержавна система протидії тероризму (розділ ІІ), правове, інформаційно-аналітичне, наукове, фінансове й кадрове забезпечення протидії тероризму (розділ ІІІ), міжнародне співробітництво у сфері протидії тероризму (розділ ІV). На думку фахівців, реалізація державної політики у сфері запобігання тероризму передбачає застосування комплексного підходу, а тому  концепція має спиратися не тільки на превентивну, регулятивну та репресивну форми контролю держави, а й ураховувати, як основу,організацію, координацію та постійну оптимізацію вже існуючих механізмів боротьби з тероризмом залежно від проявів останнього. При цьому, окрім організаційних та ресурсних заходів, слід передбачити структуровану протидію факторам, що сприяють поширенню цього негативного явища (с. 43).

В якості висновків автор статті зазначає, що метою заповнення цієї прогалини підпунктом «а» підпункту 4 п. 1 рішення Ради національної безпеки і оборони України від 25 травня 2012 року «Про заходи щодо посилення боротьби з тероризмом в Україні» (уведене в дію Указом Президента України від 8.06.2012 р. № 388) передбачено розробку Концепції боротьби з тероризмом. СБУ як головним органом у загальнодержавній системі боротьби з тероризмом розроблено та внесено на розгляд Кабінету Міністрів України проект цієї концепції15. Під час підготовки проекту було враховано думку науковців та громадських діячів, що опікуються цієї проблемою. Вбачається, що реалізація концепції сприятиме забезпеченню захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, конституційного ладу; зменшенню терористичних проявів; оптимізації координації діяльності суб’єктів боротьби з тероризмом, ефективності їх діяльності; підвищенню рівня захищеності громадян від терористичних посягань; зміцненню міжнародної взаємодії у сфері боротьби з тероризмом (с. 44).

Огляд підготував Чернишов Г.М.

Вы должны быть авторизованы, чтобы оставить комментарий.