Главная | Рубрики | Информация о центре |Ссылки                                                                                                                  Регистрация | Вход

В статті «Превентивні заходи боротьби з корупцією в органах державної влади України» опублікованої Цимбалюком Валерієм Івановичем та Фурманчук Євгенією Володимирівною в журналі Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика) відзначається що корупція в органах державної влади України є однією із реальних і потенційних загроз національним інтересам та національній безпеці нашої держави, яка все глибше укорінюється у повсякденному житті як основний, швидкий та найбільш дієвий протиправний засіб вирішення питань, досягнення певних цілей.

Відповідно до результатів дослідження громадської організації Transparency International, у 2012 році Україна за рівнем корупції зайняла 144 місце серед 176 країн.

Відповідно до звіту Міністерства юстиції України, у 2012 році спеціально уповноваженими суб’єктами у сфері протидії корупції до суду направлено 2438 протоколів про адміністративні корупційні правопорушення. За цими протоколами 1987 осіб притягнуто до адміністративної відповідальності, з яких: 227 осіб – народні депутати України та депутати всіх рівнів; 537 осіб – державні службовці та посадові особи місцевого самоврядування; 289 – службові особи і працівники органів внутрішніх справ, Державної кримінально-виконавчої служби України, органів і підрозділів цивільного захисту та податкової міліції; 246 – посадові та службові особи інших органів державної влади; 89 – службові особи і працівники органів прокуратури, Служби безпеки України, митної та державної податкової служби. Слідчими органами прокуратури до суду направлено 1790 кримінальних справ стосовно 2189 обвинувачених, які вчинили 2566 корупційних злочинів, з яких 273 – співробітники міліції, 71 – працівник Державної податкової служби України та 17 – податкової міліції, 67 – співробітників Державної кримінально-виконавчої служби України, 69 – митної служби, 29 – органів цивільного захисту, 16 – прикордонної служби, 9 – працівників прокуратури, 12 – Служби безпеки України, 94 – Збройних Сил України та 29 – працівників підрозділів цивільного захисту.

Незважаючи на таку велику кількість притягнутих до відповідальності корупціонерів і хабарників, ефективність боротьби з корупцією в Україні залишається низькою. Її негативні наслідки підривають довіру громадян до держави та владних структур, що, в свою чергу, потребує застосування превентивних заходів, направлених, насамперед, на виявлення та усунення умов, що сприяють або можуть сприяти виникненню корупційних проявів.

Правова основа організації і функціонування системи профілактики корупції в органах державної влади нерозривно пов’язана з усіма процесами суспільного розвитку країни. Структура цієї системи й ефективність її функціонування знаходяться під прямим або опосередкованим впливом усіх соціальних і політичних явищ і процесів, зовнішніх і внутрішніх факторів тощо.

Дослідження проблеми корупції в органах державної влади України охоплюють різні напрями – інституціонально-правовий (досконалість законодавчих і нормативних засобів і методів протидії корупції), організаційно-управлінський (функціональність у розподілі владних повноважень і контроль за їх використанням посадовими особами), аксіологічний (ціннісні орієнтири державних службовців), етико-культурний (моральний стан соціально-професійного середовища управлінців).

Основні причини виникнення та поширення корупції в органах державної влади поділяються на: політичні (замкнутість системи управління, її уповільнений розвиток, брак цілеспрямованого формування патріотичного почуття та високих моральних якостей, недосконалість антикорупційної політики, безініціативність громадських формувань, незалежних недержавних структур у боротьбі з корупцією); економічні (несприятливий режим діяльності підприємств, відсутність прозорості багатьох економічних процесів і т. ін.); правові (відсутність цілісної системи антикорупційних заходів, невизначеність відповідальності за корупційні діяння, формальний характер системи декларування доходів, неповне визначення суб’єктів корупційних діянь); організаційно-управлінські (відсутність чіткої регламентації діяльності посадових осіб, поширення діяльності в органах публічної влади практики заміщення посад через знайомство, відсутність механізмів запобігання проникненню в органи влади лідерів і членів злочинних угруповань) і соціально-психологічні (нерозвиненість громадянської свідомості, корислива спрямованість діяльності державних службовців, професійна та моральна деформація поведінки частини керівників, що виявляється у поблажливому ставленні до фактів корупції).

Являючи собою сукупність попереджувальних заходів, спрямованих на збереження та зміцнення державного ладу в Україні, профілактика корупційних діянь в органах державної влади є пріоритетним напрямом діяльності відповідних органів на шляху до підвищення рівня добробуту народу, вирішення нагальних економічних і соціальних проблем, пошуку можливих шляхів удосконалення чинного антикорупційного законодавства, без розв’язання яких неможливі як розбудова громадянського суспільства в Україні, так і її інтеграція до світового співтовариства.

Головною метою профілактики корупції в органах державної влади України є вивчення та усунення причин, які здійснюють вплив на виникнення фактів корупції та хабарництва, запобігання та недопущення завершення корупційного правопорушення на різних етапах розвитку протиправної діяльності, недопущення порушень соціального механізму правового регулювання поведінки окремих членів суспільства. Профілактика корупції проводиться не тільки тоді, коли вчинено правопорушення чи злочин, а й при правомірній поведінці державного службовця з метою запобігання фактів корупційних діянь.

Зміст превентивних заходів боротьби з корупцією в органах державної влади можна розглядати у трьох аспектах:

а) попередження правопорушень до факту вчинення корупційного правопорушення;

б) запобігання такому правопорушенню на стадії готування до нього;

в) припинення правопорушення у період вчинення протиправних діянь.

Чинне антикорупційне законодавство України спрямоване на превентивні заходи, тобто пріоритетом у цій сфері державної політики повинно стати усунення, насамперед, передумов для виникнення корупції, при цьому передбачається об’єднання зусиль державних і громадських структур із залученням міжнародних організацій задля формування у суспільстві нетерпимого, негативного ставлення до корупції як суспільно небезпечного діяння.

Так, наприклад, із набранням чинності Закону України “ Про засади запобігання і протидії корупції” запроваджено новий превентивний захід по запобіганню корупції, такий як спеціальна перевірка відомостей щодо осіб, які претендують на зайняття посад, пов’язаних із виконанням функцій держави або місцевого самоврядування. Указом Президента України “ Про Порядок організації проведення спеціальної перевірки відомостей щодо осіб, які претендують на зайняття посад, пов’язаних із виконанням функцій держави або місцевого самоврядування” особи, які претендують на зайняття посад, пов’язаних із виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, повинні пройти спеціальні перевірку в 5 різних відомствах, а саме:

  • Міністерстві внутрішніх справ України – щодо відомостей про притягнення особи до кримінальної відповідальності, наявність судимості, її зняття, погашення, про застосування до кандидата адміністративних стягнень за корупційні правопорушення;
  • Міністерстві юстиції України – щодо наявності в Єдиному державному реєстрі осіб, які вчинили корупційні правопорушення, відомостей про кандидата;
  • Державній податковій службі України – щодо достовірності відомостей, зазначених у декларації про майно, доходи, витрати і зобов’язання фінансового характеру за минулий рік;
  • Міністерстві охорони здоров’я України, відповідним органом виконавчої влади Автономної Республіки Крим, структурним підрозділом обласної, Київської, Севастопольської міської державної адміністрації – щодо відомостей про стан здоров’я кандидата;

Міністерстві освіти і науки України, відповідним органом виконавчої влади Автономної Республіки Крим, структурним підрозділом обласної, Київської, Севастопольської міської державної адміністрації – щодо освіти, наявності у кандидата наукового ступеня, вченого звання.

Інформація про результати спеціальної перевірки та наявність даних, які перешкоджають зайняттю кандидатом посади, подається відповідному органу, який перевіряв кандидата. У разі встановлення за результатами спеціальної перевірки факту подання кандидатом неправдивих відомостей, посадова особа, яка здійснює призначення на посаду, відмовляє такому кандидату в призначенні на посаду та протягом трьох робочих днів з дня надходження відповідної інформації повідомляє про виявлений факт правоохоронним органам для реагування в установленому законом порядку.

Створення ефективної системи протидії корупції в усіх сферах діяльності органів державної влади на всіх рівнях має включати в себе проведення аналізу, встановлення причин та умов, що спричиняють виникненню корупції в органах державної влади, та, як кінцевий результат, усунення негативних наслідків.

Так, наприклад, у 2012 році в Державній податковій службі України запроваджено сервіс “ Пульс податкової”, що являє собою гарячу телефонну лінію, яка працює за принципом callback, тобто, не тільки приймаються звернення, а і в зворотному режимі заявникам повідомляється про результати перевірки та вжиті заходи. Такий сервіс працює цілодобово: в робочий час інформацію про неправомірні дії приймають оператори, у неробочий – інтерактивний автовідповідач. Створення гарячої лінії “ Пульс податкової ” має за мету подолання корупції в лавах відомства, ліквідацію перешкод, що заважають здійснювати підприємницьку діяльність, усунення складнощів у спілкуванні із посадовими особами.

Такий внутрішній аудит корупційних проявів було впроваджено не лише з метою реагування на конкретні прояви службових правопорушень, а й проведення профілактичної роботи та аналізу корупційних ризиків у розрізі кожного регіону. Система внутрішнього аудиту корупційних проявів створює комплексну систему захисту прав суб’єктів господарювання, зводить нанівець будь-який адміністративний тиск, корупційні ризики, дозволяє повідомляти про неправомірні вчинки чи бездіяльність співробітників служби безпосередньо вищому керівництву.

Після реорганізації Державної податкової служби України та Державної митної служби України в Міністерство доходів і зборів України, сервіс “Пульс” функціонує і надалі, що дає можливість повідомляти громадянам України факти про неправомірні дії або бездіяльність співробітників Міністерства.

На нашу думку, з метою досягнення відповідного рівня превентивних заходів в Україні необхідно вжити такі заходи, як:

  • реформувати системи державного управління та адміністративних процедур шляхом завершення процесу розмежування функцій органів державної влади з надання адміністративних послуг і контрольно-наглядових (інспекційних) функцій;
  • запровадити інноваційні технології, що підвищують об’єктивність і забезпечують прозорість прийняття органами державної влади рішень, у тому числі прискорення впровадження системи електронного документообігу та електронного цифрового підпису на загальнодержавному і місцевому рівнях;
  • зменшити адміністративний тиск на підприємців, усунути технічні бар’єри, запровадити “ єдине вікно”;
  • забезпечити доброчесність на державній службі та службі в органах місцевого самоврядування: системне вдосконалення державної служби, служби в органах місцевого самоврядування, зокрема, в частині процедури конкурсного добору кандидатів (механізму визначення переможця), розстановки кадрів, проходження державної служби, служби в органах місцевого самоврядування; оптимізація співвідношення рівня базової (фіксованої) заробітної плати (посадового окладу) залежно від складності роботи і рівня відповідальності за конкретною посадою та додаткової заробітної плати (премій, надбавок), яка встановлюється за результатами оцінки діяльності на розсуд керівництва;
  • удосконалити систему спеціально уповноважених суб’єктів сфері протидії корупції шляхом проведення аналізу діяльності спеціально уповноважених суб’єктів у сфері протидії корупції та вжиття за його результатами заходів щодо підвищення ефективності їх роботи;
  • сформувати єдину правозастосовну практику правоохоронних і судових органів у справах, пов’язаних із корупцією;
  • розвивати співробітництво правоохоронних органів із громадськими організаціями та засобами масової інформації;
  • удосконалити інститути відповідальності за корупційні правопорушення.

Проблеми організації функціонування превентивних заходів боротьби з корупцією в органах державної влади можливо розв’язати шляхом:

  • удосконалення нормативно-правової бази з питань правоохоронної діяльності та профілактики корупційних правопорушень;
  • підвищення вимог до осіб, відповідальних за роботу із зверненнями громадян, забезпечення принципового реагування на факти порушення прав і свобод людини;
  • визначення критеріїв оцінки роботи правоохоронних органів
  • профілактики правопорушень;
  • активізації участі громадськості в забезпеченні правопорядку в державі;
  • реформування правоохоронних органів з метою підвищення ефективності їх діяльності щодо захисту прав і свобод людини, забезпечення результативної боротьби із профілактики правопорушень;
  • забезпечення розвитку міжнародного співробітництва у сфері профілактики правопорушень з використанням міжнародного досвіду;
  • провадження просвітницької діяльності, спрямованої на формування негативного ставлення до протиправних діянь;
  • вжиття заходів, спрямованих на підвищення рівня моральності в суспільстві, правової культури громадян;
  • 9) недопущення  поширення  в суспільстві  негативних  явищ
  • процесів, пов’язаних із злочинністю;
  • провадження діяльності щодо запобігання злочинності в Україні з обов’язковим урахуванням результатів вітчизняних наукових досліджень  міжнародного досвіду протидії різним видам злочинності;
  • удосконалення інформаційного забезпечення профілактики правопорушень та особистого захисту громадян від протиправних посягань за допомогою засобів масової інформації.

Враховуючи те, що корупція в органах державної влади в Україні належить до найважливіших проблем сучасності, основними напрямами превентивних заходів мають бути об’єднані в єдину систему заходи державно-правового, соціально-економічного, організаційного, виховного характеру, запровадження яких передбачає профілактику корупційних дій посадовців, розвиток загальної культури в українському суспільстві, які, в кінцевому результаті, сприятимуть формуванню нової стратегії поведінки людини, зміцненню й удосконаленню нормативно-правового регулювання профілактики корупції в цілому, зниженню рівня корупції в органах державної влади.

Дульський Олександр Олександрович в статті «Зарубіжний досвід інституційного забезпечення боротьби з корупцією. Реалії і перспективи його впровадження в Україні» опублікованої в журналі Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика) №1(27) провів дослідження стану і тенденцій розвитку корупції в Україні, яке свідчить про наявність системних проблем в антикорупційній діяльності. Зокрема, йдеться про недосконалість і суперечливість правового й, відповідно, організаційного забезпечення цієї діяльності.

Прийняті за часи незалежності закони України радикально не вплинули на поширення корупції в державі. Діяльність державних органів, покликаних протидіяти цьому явищу, характеризується невизначеністю, дублюванням завдань і функцій. Фактично сформована не система, а сукупність органів, ефективність антикорупційної діяльності яких продовжує залишатися низькою.

Так, за І квартал 2012 року виявлено 13 організованих злочинних груп і злочинних організацій з корумпованими зв’язками. Майже у 60 % регіональних управлінь МВС України (15) та переважній більшості УМВС на залізницях (окрім Донецької) не має результатів узагалі .

Закономірним наслідком цього є і висновок міжнародних експертних організацій, що Україна належить до числа найбільш корумпованих держав світу.

Про об’єктивність цього висновку також свідчить збереження в Україні стабільно низького, з тенденцією до зниження, Індексу сприйняття корупції, який є найнижчим на пострадянському просторі.

У 2003 році Україна посідала 134 позицію в рейтингу зі 180 країн із балом Індексу сприйняття корупції (ІСК) 2,4. У 2011 році, внаслідок зниження ефективності антикорупційної діяльності, Україна посіла 152 позицію в рейтингу зі 182 країн поряд з такими країнами, як Того, Уганда та Таджикистан, з балом ІСК 2.3.

Усе це змушує розглядати сьогодні корупцію не як сукупність правопорушень і злочинів у сфері службової діяльності, а як одну із масштабних загроз національній безпеці України та суттєву перепону процесу її інтеграції до Євросоюзу.

Як свідчать результати аналізу зарубіжного досвіду в сфері протидії корупції, ефективним шляхом подолання корупції в Україні є вирішення проблеми інституційного забезпечення антикорупційної діяльності.

Прийняті останнім часом міжнародні договори вимагають від держав учасниць заснувати спеціалізовані органи для боротьби і запобігання корупції. Так, Конвенція Організації Об’єднаних Націй проти корупції вимагає наявності двох типів антикорупційних інституцій:

–  орган або органи, що запобігають корупції;

– орган або органи, які спеціалізуються на боротьбі з корупцією. Аналогічну позицію з цієї проблеми має і Рада Європи, яка пропонує членам Ради та іншим державам створити спеціалізовані органи по боротьбі проти корупції.

З метою вироблення шляхів реалізації норм цих міжнародно-правових актів і відповідних рекомендацій Групи держав Ради Європи проти корупції (GRECO) в Україні нами проаналізовано зарубіжний досвід антикорупційної діяльності та відповідні моделі спеціалізованих інституцій по боротьбі з корупцією.

Розглядаючи можливість створення в Україні Антикорупційного органу, необхідно проаналізувати функції відповідних зарубіжних спеціалізованих інституцій, які реалізуються за певними напрямами, а саме:

– розроблення політики, аналітичні дослідження, моніторинг і координація антикорупційної діяльності;

– здійснення заходів щодо запобігання корупції у структурах влади;

–  забезпечення освітньої і просвітницької функцій;

– розслідування і кримінальне переслідування осіб, що вчинили корупційні злочини.

Проведений нами порівняльний аналіз дозволяє зробити узагальнення та виділити наступні типи спеціалізованих державних органів, які забезпечують протидію корупції у тій чи іншій країні:

І. Багатоцільові інституції, що мають як правоохоронні повноваження, так і виконують превентивні функції.

ІІ. Служби боротьби проти корупції в структурі правоохоронних органів.

ІІI. Інституції, які здійснюють заходи щодо запобігання корупції та формують антикорупційну політику держави і координують зусилля державних органів, спрямовані на подолання цього явища.

Багатоцільові інституції є прикладом комплексного підходу та зосередження в межах одного органу всіх основних функцій із запобігання і боротьби з корупцією: формування антикорупційної політики; аналітична діяльність; організаційна і технічна допомога в питаннях попередження корупційних проявів; взаємодія з громадянським суспільством та інформування населення щодо результатів антикорупційної діяльності; моніторинг стану, розслідування та кримінальне переслідування за корупційні злочини. Така модель успішно реалізована у Гонконзі (Національний комітет по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю), Латвії (Бюро із запобігання та боротьби проти корупції), Литві (Спеціальна служба розслідувань) та деяких інших країнах.

Різні форми спеціалізованих інституцій протидії корупції існують у структурі правоохоронних органів.  Здебільшого вони створюються в підрозділах поліції, які відповідають за виявлення і розслідування корупційних проявів, або в органах прокуратури. Ця модель достатньо широко використовується в країнах Західної Європи, а саме: Бельгії (Центральне управління боротьби з корупцією), Іспанії (Спеціальна прокурорська служба з припинення економічних злочинів, пов’язаних з корупцією), Норвегії (Норвезьке національне управління з розслідування і кримінального переслідування злочинів у сфері економіки та навколишнього середовища) та деяких інших країнах.

До цієї категорії також можна віднести і служби з вузькою юрисдикцією виявлення і розслідування корупції серед співробітників правоохоронного відомства. Характерний прикладом такої структури може слугувати створений у поліції Німеччини Департамент внутрішніх розслідувань.

Спеціалізовані інституції, завданням яких є запобігання корупції, включають у себе служби, які виконують одну або декілька превентивних функцій. Зокрема, ними проводяться аналітичні дослідження, здійснюється розробка напрямів і координування діяльності у сфері боротьби з корупцією, навчання персоналу і надання консультацій різним відомствам щодо реалізації антикорупційної політики тощо.

Ці органи також виконують спеціальні контрольні функції, а тому наділяються особливими повноваженнями. Так, відомства, які здійснюють контроль за деклараціями про доходи посадових осіб, мають право доступу до конфіденційної інформації чи використовують інші можливості для отримання необхідної інформації.

Прикладом інституцій, створених за цією моделлю, можуть слугувати Албанія (Антикорупційна моніторингова група), Македонія (Державна комісія запобігання корупції), Мальта (Постійна комісія проти корупції), США (Управління з урядової етики), Франція (Центральна служба із запобігання корупції) та інші.

Вирішення проблеми інституційного забезпечення боротьби з корупцією в Україні доцільно здійснити в два етапи.

На першому етапі, з урахуванням негативних впливів світової кризи 2008–2010 р. та теперішньої кризи в країнах Євросоюзу на стан вітчизняної економіки, найбільш прийнятним, на нашу думку, є створення антикорупційних інституцій у структурі міліції.

При вирішенні цієї проблеми варто взяти за основу моделі, що діють в органах поліції Бельгії та Норвегії.

Так, у зв’язку з прийняттям у Бельгії Федерального плану забезпечення державної безпеки, який включав положення про державну політику боротьби проти корупції, було створено Центральне управління боротьби з корупцією (провідний орган) (Office Central pour la Repression de la Corruption – OCRC – ОЦРК).

З метою розмежування повноважень між ОЦРК та іншими поліцейськими службами, Міністерство юстиції Бельгії опублікувало меморандум, згідно з яким відповідальність за розслідування справ щодо корупції було покладено на федеральну поліцію. На практиці розслідуванням таких справ займається спеціалізована служба федеральної поліції, тобто ОЦРК. Крім того, поліцейські служби обох рівнів (федеральні та регіональні) використовують єдину базу даних, у якій міститься відповідна інформація. До неї включені всі справи, розглянуті ОЦРК, і вона поповнюється за рахунок справ, переданих регіональними відділеннями поліції до провадження ОЦРК.

ОЦРК є структурним підрозділом управління Генерального комісаріату судової поліції. В його складі працюють: Начальник ОЦРК, 25 суперінтендантів, 33 головні інспектори, а також декілька адміністраторів.

Відповідно до Закону “ Про федеральну поліцейську службу”, для своїх конкретних потреб поліція може наймати на роботу спеціалістів для надання специфічних послуг, зокрема у галузі фінансової та бухгалтерської звітності, інженерів та інших спеціалістів. У той же час, ураховуючи, що ОЦРК було підпорядковане судовій поліції і процедура прийому спеціалістів на службу має відповідати загальним вимогам кадрової політики судової поліції, це дещо звужує можливості ОЦРК при залученні до співпраці фахівців певного профілю і рівня.

У штаті ОЦРК також створено групу (60 осіб) спеціальних слідчих, які здійснюють провадження у сферах державних закупівель, розподілу субсидій та фінансових злочинів.

Окрім цього, до групи входять кримінологи, інженери та спеціалісти з топографії і цивільного будівництва.

Відомство (ОЦРК) не обмежується реалізацією лише репресивних функцій у боротьбі з правопорушеннями у сфері корупції. Відповідно до чинного законодавства воно виступає як інтегрована поліцейська служба, що будує свою діяльність на двох рівнях: виконанні програмних функцій та активній дослідницькій роботі.

З прийняттям у Бельгії в 1999 році Закону “ Про боротьбу проти корупції” були внесені зміни до Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів, які заклали правову основу діяльності ОЦРК. Директива Міністра від 16 березня 1999 року визначила, що розслідування справ, пов’язаних з корупцією, а також іншими серйозними злочинами, які підривають основи державної служби, знаходяться у провадженні федеральної поліції, якщо судом (прокурором суду або слідчим суддею) не було прийняте інше рішення. Це означає, що, як правило, усі серйозні справи про корупцію розглядаються ОЦРК, навіть у тому випадку, коли інші поліцейські служби мають відповідну компетенцію щодо діяльності у цій сфері. Як орган судової поліції ОЦРК здійснює свою юрисдикцію на всій території країни.

До компетенції ОЦРК також входить:

– проведення розслідувань складних і серйозних злочинів, а також інших правопорушень, що завдають моральної або матеріальної шкоди інтересам державної служби (включаючи корупцію у приватному секторі);

– надання підтримки судовій поліції у розслідуванні перерахованих вище злочинів і правопорушень;

– розслідування або допомога в розслідуванні злочинів, пов’язаних

державними закупівлями, державними субсидіями, видачею ліцензій, дозволів та узгоджень;

–  ведення та аналіз спеціальної документації.

ОЦРК розпочинає провадження по цих завданнях винятково за розпорядженням прокуратури.

Створення такої спеціалізованої служби в складі федеральної поліції та розмежування її компетенції з іншими органами дали можливість запровадити у Бельгії достатньо ефективну систему боротьби проти корупції.

Заслуговує також на увагу досвід організації протидії корупції в Норвегії. У 1989 році тут було створено Норвезьке національне управління з розслідування і кримінального переслідування злочинів у сфері економіки і навколишнього середовища ОКОКРІМ (Den sentrale enhet for etterforskning og patale av okonomisk kriminalitet og miljokriminalitet – Okokrim).

Організаційно Управління увійшло до Національного директорату поліції. Керівник ОКОКРІМ за рангом одночасно має статус головного констебля поліції (politimester) і головного прокурора (forseatsadvokat). Штат ОКОКРІМ налічує 120 співробітників.

Відповідно до законодавчого рішення, у 1994 році Управління отримало національні повноваження у боротьбі проти корупції. З того ж року в його складі почав діяти Відділ боротьби проти корупції, який має загальнонаціональну юрисдикцію. До його складу входять головний прокурор (керівник групи), по одному поліцейському прокурору та керуючому справами, два спеціальних слідчих з досвідом роботи в управлінських структурах у приватному секторі та чотири спеціальні слідчі з досвідом роботи в поліції. Крім слідчої роботи, до завдань Відділу входить виконання превентивної функції (відвідування компаній і установ, підготовка конференцій і практичних семінарів, проведення лекцій у Поліцейській академії тощо) та збирання інформації про криміногенну ситуацію для організації боротьби проти корупції.

ОКОКРІМ діє на підставі щорічних урядових Національних планів боротьби проти злочинів у сфері економіки, у тому числі пов’язаних з корупцією. Начальник ОКОКРІМ має право самостійно приймати рішення про початок розслідування справи. Крім цього, розслідування може бути розпочато за запитом керівника місцевої поліції, прокурора або офіційного контрольного органу чи за рішенням Директора Прокурорської служби.

Порядок розслідування та кримінального переслідування у справах про корупцію в Норвегії аналогічний до порядку розслідування будь-якої іншої кримінальної справи. Однак, після набуття чинності змін до Кримінального кодексу, перелік оперативно-слідчих дій, що проводяться правоохоронними органами у зв’язку з розслідуванням справ про корупцію, був суттєво розширений.

Розслідування проводяться постійними багатопрофільними групами (керівник групи, прокурор поліції, слідчий з професійними знаннями в галузі фінансів, аудитори, спеціалісти з торгівлі, секретар). Основним завданням більшості слідчих груп є розслідування та кримінальне переслідування у справах, ініційованих безпосередньо ОКОКРІМ.

Слід зазначити, що ОКОКРІМ підзвітний Національному директоратові поліції у питаннях управління і фінансування. У питаннях кримінального переслідування ОКОКРІМ підзвітний також Генеральному прокуророві Державної прокурорської служби.

На другому етапі інституційного забезпечення антикорупційної діяльності варто повернутися до питання щодо створення в Україні багатоцільового Антикорупційного органу.

Під час обговорення 6 квітня 2012 року в Міністерстві внутрішніх справ України “ Концепції реформування органів внутрішніх справ” було розглянуто пропозицію про створення на базі Головного управління по боротьбі з організованою злочинністю МВС України Національного бюро боротьби з корупцією. При цьому Міністр внутрішніх справ України генерал внутрішньої служби України В. Ю. Захарченко наголосив на необхідності застосування наукового підходу до вирішення цього та інших професійних питань за принципом поєднання теоретичних розробок з напрацьованим роками досвідом [9].

Антикорупційне бюро повинно стати центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, який забезпечить проведення оперативно-розшукової діяльності, адміністративного провадження та розслідування у справах щодо протидії корупції. Доцільно, щоб діяльність Бюро спрямовувалась і координувалась Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ України.

Основними завданнями новоствореної структури пропонується визначити:

– розробку і внесення пропозицій щодо формування державної політики у сфері протидії корупції;

– реалізацію державної політики у сфері протидії корупції. Результати дослідження дають підстави зробити наступні висновки:

Існуючі міжнародні моделі у сфері протидії корупції, стандарти, досвід їх діяльності та відповідні функції заслуговують на увагу можуть бути використані при реформуванні Головного управління по боротьбі з організованою злочинністю МВС України.

Враховуючи тенденції розвитку корупції в Україні, що обумовили її масштабність на всіх рівнях суспільного життя, вважаємо, що створення Антикорупційного органу, який лише запобігає цьому явищу, є марним і безперспективним витрачанням ресурсів і часу. Головною функцією цього органу повинно стати розслідування і кримінальне переслідування, які спрямовані на ефективне застосування антикорупційного законодавства на всіх стадіях кримінального процесу,

в тому числі виявлення,  розслідування,  висунення обвинувачення судовий розгляд справ про корупційні правопорушення.

При оцінюванні діяльності Антикорупційного органу жодним чином не слід орієнтуватися на статистичні дані, які, як і раніше, формуються на суто радянських засадах. У порядку експерименту, доцільно розглянути питання щодо відміни для ГУБОЗ МВС України існуючої статистичної звітності, яка є єдиною для всіх служб органів внутрішніх справ. Головним показником результативності діяльності державних, у тому числі спеціалізованих, органів у сфері протидії корупції, повинні стати завершені розслідування, справедливі судові рішення і вироки високо-посадовцям та їх спільникам із кримінальних структур за вчинення корупційних злочинів, насамперед в організованих формах. У цій діяльності необхідно також звертати увагу на заяви і скарги громадян, експертні оцінки, результати моніторингу та досліджень таких авторитетних міжнародних організацій, як Група держав проти корупції (ГРЕКО), ОЕСР, Рада Європи, Світовий Банк та Трансперенсі Інтернешнл, які є об’єктивними показниками та цінними джерелами інформації.

В статті «Деякі кримінально-правові заходи протидії корупції» опублікованої Юрченко Олександром Михайловичем та Сервецьким Іваном Васильовичем в журналі Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика) №2(28), автори відзначають що суспільство, де діє закон, намагається виробити найбільш ефективні форми боротьби з корупцією та організованою злочинністю, які є найбільш небезпечними злочини ми явищами для будь якого демократичного суспільства.

У тоталітарному суспільстві протидія корупції спрямовується проти противників режиму, завуальовується під псевдо боротьбу, підмінюється поняття та сутність злочинних корупційних діянь на адміністративні проступки, а дії посадових осіб визначаються як порушення фінансової дисципліни тощо.

Все це дозволяє високопосадовим особам учиняти корупційні діяння, розкрадати мільйонні кошти, збагачуватись олігархічній частині суспільства, безжалісно експлуатувати громадян, позбавляти їх власної думки, створювати у суспільстві думку безкарності, застосовувати цинічні форми потурання елементарних прав і свобод людини. Це свідчить про те, що корупцією були охоплені найвищі посадові особи держави, які, маючи владу, використовуючи злочинний інтелект, виробили механізм самозахисту, який був настільки ефективним, що будь-які намагання правоохоронних органів закінчувались повним провалом.

Однією із проблем протидії корупції є її визначення, тлумачення термінів і встановлення кримінальної відповідальності за конкретне діяння. Так, 1 липня 2011 року вступив у силу Закон України “ Про засади запобігання і протидії корупції”, п. 1 ст. 1 якого корупційним правопорушенням визнається умисне діяння, що містить ознаки корупції, вчинене особою, зазначеною у ч. 1 ст. 4 цього Закону. Статтею 21 цього Закону України за корупційні правопорушення встановлено кримінальну, адміністративну, цивільно-правову та дисциплінарну відповідальність.

Перелік правопорушень, у тому числі й злочинів, які вважаються корупційними, визначено в додатках № 3 і № 4 до Постанови Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2011 року № 1094:

1. Корупційні правопорушення, за які встановлено адміністративну відповідальність:

– порушення обмежень щодо використання службового становища (ст. 1722 КУпАП);

– пропозиція або надання неправомірної вигоди (ст. 1723 КУпАП);

–  порушення  обмежень  щодо  сумісництва  та  суміщення іншими видами діяльності (ст. 1724 КУпАП);

– порушення встановлених законом обмежень щодо одержання дарунка (пожертви) (ст. 1725 КУпАП);

–  порушення вимог фінансового контролю (ст. 1726 КУпАП);

–  порушення вимог щодо повідомлення про конфлікт інтересів (ст. 1727 КУпАП);

– незаконне використання інформації, що стала відома особі у зв’язку з виконанням службових обов’язків (ст. 1728 КУпАП);

– невжиття заходів щодо протидії корупції (ст. 1729 КУпАП). 2. Корупційні правопорушення, за які встановлено кримінальнувідповідальність:

– привласнення, розтрата або заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем (ч. 2 ст. 191 КК України);

– заволодіння вогнепальною зброєю, бойовими припасами, вибуховими речовинами чи радіоактивними матеріалами шляхом зловживання службовим становищем (ч. 2 ст. 262 КК України);

– заволодіння наркотичними засобами, психотропними речовинами або їх аналогами шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем (ч. 2 ст. 308 КК України);

– заволодіння прекурсорами шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем (ч. 2 ст. 312 КК України);

– заволодіння обладнанням, призначеним для виготовлення наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів, шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем (ч. 2 ст. 313 України);

– заволодіння наркотичними засобами, психотропними речовинами, їх аналогами чи прекурсорами шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем (ч. 2 ст. 320 КК України);

–  зловживання владою або службовим становищем (ст. 364 України);

– зловживання повноваженнями службовою особою юридичної особи приватного права незалежно від організаційно правової форми (ст. 3641 КК України);

–  перевищення влади або службових повноважень (ст. 365 України);

– перевищення повноважень службовою особою юридичної особи приватного права незалежно від організаційно правової форми (ст. 3651 України);

– зловживання повноваженнями особами, які надають публічні послуги (ст. 3652 КК України);

–  службове підроблення (ст. 366 КК України);

–  службова недбалість (ст. 367 КК України);

–  одержання хабара (ст. 368 КК України);

–  незаконне збагачення (ст. 3682 КК України);

–  комерційний підкуп службової особи юридичної особи приватного права незалежно від організаційно правової форми (ст. 368 КК України, окрім ч. ч. 4, 5);

– підкуп особи, яка надає публічні послуги (ст. 3684 КК України, окрім ч. 5);

– пропозиція або давання хабара (ст. 369 КК України, окрім ч. 6);

– зловживання впливом (ст. 3692 КК України);

– провокація хабара або комерційного підкупу (ст. 370 КК України);

– заволодіння офіційними документами, штампами чи печатками шляхом зловживання особи своїм службовим становищем, а так само їх умисне знищення, пошкодження чи приховування, а також здійснення таких самих дій відносно приватних документів, що знаходяться на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності, вчинене з корисливих мотивів або в інших особистих інтересах (ч. 1 ст. 357 КК України);

– викрадення, привласнення, вимагання військовою службовою особою із зловживанням службовим становищем зброї, бойових припасів, вибухових або інших бойових речовин, засобів пересування, військової та спеціальної техніки чи іншого військового майна, а також заволодіння ними (ч. 2 ст. 410 КК України);

– зловживання військовою службовою особою владою або службовим становищем (ч. 1 ст. 423 КК України);

– перевищення військовою службовою особою влади чи службових повноважень (ч. 1 ст. 424 КК України).

Перелічені правопорушення вважаються корупційними лише тоді, коли їх учинено суб’єктом відповідальності, визначеним у ч. 1 ст. 4 Закону України “ Про засади запобігання і протидії корупції”, зокрема, це стосується корупційних правопорушень, за які передбачено кримінальну відповідальність.

Відповідно до вищевказаного Закону України, суб’єктами корупційних правопорушень є наступні категорії осіб:

1) особи, уповноважені на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, а саме:

а) Президент України, Голова Верховної Ради України, його Перший заступник та заступник, Прем’єр-міністр України, Перший віце прем’єр-міністр України, віце прем’єр-міністри України, міністри, інші керівники центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України, та їх заступники, Голова Служби безпеки України, Генеральний прокурор України, Голова Національного банку України, Голова Рахункової палати, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Голова Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Голова Ради Міністрів Автономної Республіки Крим;

б) народні депутати України, депутати Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутати місцевих рад;

в) державні службовці, посадові особи місцевого самоврядування; г) військові посадові особи Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів військових формувань; ґ) судді Конституційного Суду України, інші професійні судді,

Голова, члени, дисциплінарні інспектори Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, службові особи секретаріату цієї Комісії, Голова, заступник Голови, секретарі секцій Вищої ради юстиції, а також інші члени Вищої ради юстиції, народні засідателі і присяжні (під час виконання ними цих функцій);

д) особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, Державної кримінально виконавчої служби, органів і підрозділів цивільного захисту, Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України, особи начальницького складу податкової міліції;

е) посадові та службові особи органів прокуратури, Служби безпеки України, дипломатичної служби, митної служби, державної податкової служби;

є) члени Центральної виборчої комісії;

ж) посадові та службові особи інших органів державної влади;

2) особи, які для цілей цього Закону прирівнюються до осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування:

а) посадові особи юридичних осіб публічного права, які не зазначені в пункті 1 частини першої цієї статті, але одержують заробітну плату за рахунок державного чи місцевого бюджету;

б) особи, які не є державними службовцями, посадовими особами місцевого самоврядування, але надають публічні послуги (аудитори, нотаріуси, оцінювачі, а також експерти, арбітражні керуючі, незалежні посередники, члени трудового арбітражу, третейські судді під час виконання ними цих функцій, інші особи в установлених законом випадках);

в) посадові особи іноземних держав (особи, які обіймають посади в законодавчому, виконавчому або судовому органі іноземної держави, в тому числі присяжні засідателі, інші особи, які здійснюють функції держави для іноземної держави, зокрема для державного органу або державного підприємства), а також іноземні третейські судді, особи, які уповноважені вирішувати цивільні, комерційні або трудові спори в іноземних державах у порядку, альтернативному до судового;

г) посадові особи міжнародних організацій (працівники міжнародної організації чи будь-які інші особи, уповноважені такою організацією діяти від її імені), а також члени міжнародних парламентських асамблей, учасником яких є Україна, та судді і посадові особи міжнародних судів;

3) особи, які постійно або тимчасово обіймають посади, пов’язані з виконанням організаційно розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків, або особи, спеціально уповноважені на виконання таких обов’язків у юридичних особах приватного права незалежно від організаційно правової форми, відповідно до закону;

4) посадові особи юридичних осіб, фізичні особи – у разі одержання від них особами, зазначеними у пунктах 1, 2 частини першої цієї статті, або за участю цих осіб іншими особами неправомірної вигоди.

Зазначимо, що низку змін до діючих статей внесено Законом України “ Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення” від 7 квітня 2011 р. № 320717 , яким запроваджено нові склади корупційних правопорушень.

Кодекс України про адміністративні правопорушення доповнено главою 13А “ Адміністративні корупційні правопорушення”, згідно зі статтями якої адміністративна відповідальність суб’єктів корупційних правопорушень настає за діяння, передбачені ст. ст. 1722, 1723, 1724, 1725, 1726, 1727, 1728 та 1729 КУпАП. Цим же Законом України доповнено і Кримінальний кодекс України. Так, з 1 липня 2011 року введено в дію норми Кодексу, які передбачають відповідальність за вчинення корупційних злочинів (ст. ст. 3641, 3651, 3652, 3682, 3683, 3684 та 3692 КК України).

Очевидно, що на сучасному етапі розвитку і становлення державних інститутів найбільша загроза надходить від корумпованих чиновників, які доводять до зубожіння населення, на негараздах держави будують політичну кар’єру, проявляють повну зневагу до громадян і їх оперативна перевірка на предмет порядності та непідкупності буде найефективнішим заходом у боротьбі з корупцією.

Зауважимо, що більшість учених під об’єктом посадових злочинів визнають (у тій чи іншій мірі) суспільні відносини, які визначають і регулюють зміст правильної роботи державного апарату, на що вказують Б. В. Здравомислов, Ю. В. Ляпунов, О. Я. Свєтлов. Відповідно до чинного законодавства, посадовий злочин може мати місце: – при порушенні службовою особою обумовлених її службовим становищем обов’язків і, якщо в результаті таких дій було заподіяно істотну шкоду державним чи громадським інтересам, що охороняються законом, а також при наявності причинного зв’язку між діями та наслідками (ст. 2 КК України). Обов’язки посадової особи обумовлені службовим становищем, а також Законом України “ Про державну службу”, у ст. 5 якого зазначено, що державний службовець повинен сумлінно виконувати свої службові обов’язки, шанобливо ставитись до громадян, керівників і співробітників, дотримуватися високої культури спілкування, не допускати дій і вчинків, які можуть зашкодити інтересам державної служби чи негативно вплинути на репутацію державного службовця.

За вчинення правопорушень, пов’язаних з корупцією, відповідно до Закону України “ Про засади запобігання корупційним діянням” наступає адміністративна відповідальність, якщо вони не містять складу злочину. При вчиненні одного із перерахованих посадових злочинів відповідальність наступає за ст. 368 КК України “ Одержання хабара”.

Хабар – це незаконна винагорода матеріального характеру. Тому предметом хабара є:

  1. Гроші: а) готівка: гривня, валюта тощо; б) безготівкові – авізо, платіжні доручення, чек, акредитиви, ощадні книжки на пред’явника, банківські платіжні картки; в) цінні патери: приватизаційні папери, акції, облігації внутрішніх і зовнішніх державних позик, облігації місцевих позик, казначейські зобов’язання, ощадні сертифікати, інвестиційні сертифікати, векселі тощо; г) система електронних грошей.
  2. Майно: а) обіг якого не обмежено: рухоме, нерухоме; б) обіг якого обмежено або заборонено: наркотичні засоби та психотропні, сильнодіючі отруйні лікарські засоби та прекурсори, вибухові речовини, зброя та боєприпаси, вибухові речовини та вибухівка, спеціальні технічні засоби отримання інформації.
  3. Право на майно та прибуток: свідоцтво на право власності, введення до співзасновників без оплати, ордер на майно, дарування, абонемент на послуги, путівки на лікування.
  4. Послуги: виконання робіт, проведення безоплатного ремонту автотранспортних засобів, безоплатні будівельні роботи, надання безпідставних знижок на майно, квитки на проїзд, транспортні послуги, безоплатне харчування.
  5. Інші речі: страхування, кредитні зобов’язання, залік за спожиту електроенергію та газ тощо.

У коментарі Кримінального кодексу України вказано це майно (гроші, матеріальні цінності), право на майно (документи, які надають право на отримання майна, надання права користуватися майном або вимагати виконання зобов’язань тощо), будь-які дії майнового характеру (передача майнових вигод, відмова від них, відмова від права на майно, безоплатне надання послуг майнового характеру, санаторних чи туристичних путівок, проведення будівельних чи ремонтних робіт тощо).

Дача хабара (ст. 170 КК України) з об’єктивної сторони полягає передачі посадовій особі матеріальних цінностей, права на майно чи вчинення на її користь дій майнового характеру за виконання чи невиконання дії, яку та повинна була або могла виконати з використанням посадового становища.

Тобто, особа, яка дає хабара, підриває авторитет державного службовця, органу влади, підприємства, установи, організації. Авторитет – (загальновизнане значення), вплив, поважність особи організації.

Законодавець дає можливість особі, яка дала хабар добровільно заявити про це в правоохоронні органи за умови, якщо відносно неї мало місце вимагання хабара або якщо ця особа після дачі хабара добровільно заявила про це в правоохоронні органи. У Законі не обумовлений термін, який повинен пройти з моменту дачі хабара і повідомлення про це одержувача хабара в правоохоронні органи.

Добровільність передбачає звернення особисто або через законного представника, якщо він не може, з будь-яких причин, звернутися з письмовою або усною заявою. Усне або письмове звернення може мати місце тоді, коли особа бажає уникнути кримінальної відповідальності за дачу хабара або скомпрометувати посадову особу. З цією метою законодавець і ввів статтю 370 КК України “ Провокація хабара”, тобто завідоме спотворення службових обставин і умов, що викликають пропонування або одержання хабара, щоб потім викрити того, хто дав або взяв хабар.

У випадку, коли спровокований хабародавець дав хабара з метою захисту своїх законних прав та інтересів, він звільняється від кримінальної відповідальності.

Центральне місце в провокації хабара займає провокатор (лат. рrovocator) – таємний агент, який діє шляхом провокації, підбурювач, що діє зі зрадницькою метою.

Провокація (лат. provocation – виклик) – підбурювання, спонукання окремих осіб, груп, організацій до дій, які потягнуть за собою тяжкі наслідки. Провокація – навмисні дії проти окремих осіб, організацій, держав, що здійснюються з метою їх мотивації до згубних для них вчинків. Таким чином, тоталітарний режим створив такі умови, щоб, з одного боку, захистити політичну систему, а, з іншого, – не допустити компрометації посадових осіб, які займали посади за партійною відданістю.

Отже, спеціальна перевірка повинна регламентуватися Законом України “ Про засади запобігання корупційним діянням”, об’єктами перевірки повинні бути посадові особи, які займають високі державні посади і від яких залежить розвиток державних програм, добробут кожного громадянина України, при призначенні на посаду та перевірці відповідності займаній посаді.

Суб’єктивна сторона оперативної перевірки – це причини дій чиновника або його бездіяльність, що призводить до не виконання інструкцій, законів, приписів та інших нормативних актів, які регламентують чітку поведінку у відповідних випадках.

Об’єктивна сторона – це не тільки вимагання, створення умов та інших протизаконних дій, але й бездіяльність посадової особи, яка повинна була б діяти належним чином відповідно до закону та інструкцій.

Оперативна перевірка може здійснюватися тільки одним органом (службою), обмеженим колом осіб, за мотивованим поданням начальника цього органу та рішенням Верховного Суду України. Строк дії результатів перевірки повинен тривати до 5 років. Результати оперативної перевірки доводяться до посадової особи і приймаються адміністративні рішення про не призначення на посаду, звільнення з посади і заборону їй займати посади протягом 5 років з відшкодуванням у судовому порядку суми вручених коштів. Інше покарання може застосовуватися тільки на підставі закону.

Таким чином, на сучасному етапі розвитку і становлення державних інститутів найбільша загроза надходить від корумпованих чиновників, які доводять до зубожіння населення, на негараздах держави будують політичну кар’єру, проявляють повну зневагу до громадян і їх оперативна перевірка на предмет порядності та непідкупності буде найефективнішим заходом у боротьбі з корупцією.

 Огляд підготував Кирилюк І. Ю.

Вы должны быть авторизованы, чтобы оставить комментарий.