| Главная | Рубрики | Информация о центре | Ссылки |                                                                                                                  Регистрация | Вход

А. В. Антипенко

 ТЕРОРИСТИЧНИЙ КОНФЛІКТ ЯК ОБ’ЄКТ РЕГУЛЮВАННЯ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА ЗБРОЙНИХ КОНФЛІКТІВ

 (/ А. В. Антипенко // Актуальні проблеми держави і права : зб. наук. пр. / Одес. нац. юрид. акад. – Одеса, 2012. – Вип. 67. – С. 493–502.)

Анотація

У статті обґрунтовано пропозицію щодо підвищення ефективності міжнародно-правового впливу на тероризм через введення цього злочину в поле регулювання міжнародного права збройних конфліктів. Підставою для цього визнано кваліфікацію тероризму як специфічного різновиду збройного конфлікту.

Ключові слова: тероризм, терористичний акт, терористичний конфлікт, збройний конфлікт, ірре- гулярність, міжнародне право збройних конфліктів, методи й засоби збройної боротьби.

Аннотация

В статье обосновано предложение по повышению эффективности международно-правового воздей­ствия на терроризм через введение этого преступления в поле регулирования международного права вооруженных конфликтов. Основанием для этого признано квалификацию терроризма как специфи­ческой разновидности вооруженного конфликта.

Ключевые слова: терроризм, террористический акт, террористический конфликт, вооруженный конфликт, иррегулярность, международное право вооруженных конфликтов, методы и средства воо­руженной борьбы.

Summary

Proved a proposal to improve the effectiveness of international legal effect on terrorism through the introduction of this crime in the field of regulation of the international law of armed conflict. Basis for this is recognized qualification of terrorism as a specific kind of armed conflict.

Key words: terrorism, act of terrorism, terrorist conflict, armed conflict, irregular, international law of armed conflict, methods and means of armed struggle.

Виникнення й формування права збройних конлфіктів зумовлені передусім прагненням суспільства запобігти злочинам, які спотворюють смисл відкритого протиборства і спрямовані на невинних, не причетних до збройної боротьби лю­дей. Але саме такими показниками характеризуються й терористичні злочини.

Така іррегулярність, незіставність засобів боротьби у конфлікті, коли одна сторона у безпосередніх взаємодіях може спричинити суттєву шкоду, не засто­совуючи збройних методів, а інша («терористична») прибігає до нетрадицій­них, у розумінні воєнного мистецтва, способів і засобів впливу на противника, породжує значні проблеми для правового регулювання в межах міжнародного права збройних конфліктів.

Цими і деякими іншими обставинами в основному слід пояснити половин­частість рішень Женевської конференції у частині надання правомірності на­ціонально-визвольній боротьбі.

Прийняття Додаткових протоколів від 8 червня 1977 року до Женевських конвенцій цю прогалину частково усуває. Протоколом-І, який стосується жертв міжнародних збройних конфліктів, і Протоколом-ІІ, що передбачає захист жертв збройних конфлікт неміжнародного характеру, легітимізація іррегулярності у збройних конфліктах набуває більш конкретних форм.

Підстави вважати воєнними злочинами діяння, які чинятся терористично- повстанськими формуваннями, положеннями Протоколів І, ІІ, поза всякими сумнівами, розширюються. Адже в їх діях не важко виокремити ознаки складів злочинів, що притаманні збройним конфліктам.

І хоча тероризм все ще значною мірою залишається поза правовим контро­лем, застосовність права збройних конфліктів для потреб регулювання бороть­би з терористичною діяльністю все ж позитивно впливає на розв’язання про­блеми боротьби з цим міжнародним злочином у цілому. У даному випадку зазначена застосовність полягає у поєднанні двух зустрічних тенденцій: з од­ного боку, елементи, що надають праву збройних конфліктів антитерористич- ної спрямованості, містяться у самих його нормах, а з іншого — дії терорис­тично-повстанських формувань за об’єктивними і суб’єктивними ознаками цілком піддаються кваліфікації як злочинна поведінка (діяння) однієї з сторін збройного конфлікту [1, 349].

Так, положення ст. 51 Протоколу І очевидним чином містять заборони, ан- титерористичний смисл яких пов’язаний з перешкоджанням випадковому ви­бору предмета посягання (невинні жертви), захопленню і використанню заруч­ників та подібне.

Важливою забороною антитерористичного характеру, яка має перспективу консенсусного втілення, є положення ст. 35 про те, що «право сторін, які протистоять у конфлікті, вибирати методи і засоби ведення війни, не є необмеже­ним». Реалізація цього положення у антитерористичній сфері цілком вірогід­но може відбутися через оцінку терористичного акту як забороненого засобу збройної боротьби. Адже у міжнародному праві сформувалась певна система норм, що стосується використання окремих видів зброї, які спричиняють найбільші страждання як тим, що воюють, так і мирному населенню [4, 147].

Можна припустити, що терористичні конфлікти частково підпадають під дію Протоколу II. Це стосується характеристики терористичних формувань як організованих збройних груп, ведення збройної (хоча і специфічної) боротьби з урядовими силами, наявності «відповідального командування».

Специфіка ведення збройної боротьби у терористичному конфлікті усуває сталий критерій прив’язки до певного театру воєнних дій і потреби у фізично­му контролі над «частиною території держави». Критерії «безперервності», «узгодженості», а також «воєнності» дій у виконанні терористичних угрупо­вань у цілому присутні, але потребують певної специфікації.

В той же час попередні міжнародні кримінально-правові аналізи норм і поло­жень Протоколу II вказують на те, що вони містять засадничі підстави для можливої юрисдикції щодо терористичних збройних конфліктів. Передбачаючи кримінальне переслідування за кримінальні правопорушення в ході збройних конфліктів, Протокол II фактично формує підґрунтя для самостійної «антитеро- ристичної» юрисдикції, її умовної адаптації до специфіки терористичних зброй­них конфліктів. Ним визначені заходи захисту цивільного населення, які вияв­ляються у тому, що воно не повинно бути об’єктом нападу [3, 731, 732].

Оцінюючи антитерористичну спрямованість Протоколу II, слід звернути увагу на термінологічну перевантаженість його змісту, що само по собі вказує на нагальну потребу у розвиткові і специфікації юрисдикції щодо асиметричної збройної боротьби. Насамперед це стосується заборони актів тероризму. Уточ­німо, що міжнародний злочин тероризм, власне кажучи, ідентифікується з терористичним різновидом збройного конфлікту, оскільки визначається «як таке, що базується на конфлікті, насильницьке протиборство, яке, поряд із завданням шкоди державі, посягає на міжнародну безпеку та світопорядок і зумовлюється різністю політичних, економічних і культурних інтересів груп держав, держав, народів, націй, соціальних груп і рухів за умов використання хоча б однією із сторін терористичних актів як способу впливу на противника для досягнення політичних цілей» [1, 23].

Звідси поняття «акти тероризму», суворо кажучи, може містити діяння обох протиборчих сторін, що у вирі насильницького протиборства утворюють терористичний конфлікт, тобто тероризм. Отже, це можуть бути не лише теро­ристичні акти, але, наприклад, акти з перешкоджання національному само­визначенню, політичній та економічній незалежності, акти з порушення те­риторіальної недоторканності і т.ін.

Такий підхід відповідає концепції сукупного суб’єкта складу тероризму, що знайшла втілення у вищенаведеному визначенні поняття цього злочину. Він також передбачає визнання протиборчих у терористичному конфлікті сторін.

Оскільки такі акти здебільшого йдуть від домінуючих, розвинених дер­жав, то у терористичному конфлікті вони знаходять підримку урядових сил цих держав, їх захист, який наражається на терористичні акти протидіючої сторони.

Терористичний же акт визначається як злочинне загальнонебезпечне діян­ня у тероризмі зі створення умов впливу на міжнародну організацію, державу та їх представників або на юридичних чи фізичних осіб, або групу осіб з метою примушення здійснити або утриматись від здійснення певної дії, що вчинене шляхом залякування за наявністю умислу на спричинення загибелі невинним людям [1, 23].

Зважаючи на викладене, норми, що передбачали б регулювання терорис­тичних конфліктів, слід формувати, спираючись на визначення тероризму як терористичного конфлікту, а терористичного акту — як засобу збройної бо­ротьби. Втім, загальноприйнятність зазначених визначень є ключовою пробле­мою міжнародного права у цілому.

Звідси найбільш реальним шляхом формування юрисдикції права збройних конфліктів по відношенню до тероризму є шлях опори на чинні міжнародно- правові документи, які створюють основу для розвитку ідеї визначення теро­ристичних актів злочинним засобом збройної боротьби. У подальшому це, че­рез криміналізацію діяння у національних законах та введення міжнародних злочинів тероризму й терористичного акту до Статуту Міжнародного кримі­нального суду, має перспективу реалізації відповідальності.

Чотири Женевські конвенції від 12 серпня 1949 року та Додаткові протоко­ли до них від 8 червня 1977 року у принципі визнали можливість ведення війни позадержавними угрупованнями.

Але міжнародне право збройних конфліктів визнало повстансько-партизан­ську іррегулярність у період, коли вона, з одного боку, вже не створювала загрози розвитку і домінуванню групи країн так званого «золотого мільярду», а з іншого — коли така іррегулярність, в тому числі і в силу зазначеної причи­ни, зі всією очевидністю стала набувати змісту терористичної асиметрії.

Визнаючи при цьому легальність і легітимнітсь підстав і мотивів, якими керуються ті, хто бореться за національне самовизначення, та забезпечуючи їх правовий захист, міжнародне право збройних конфліктів водночас не визначи­ло неправомірності поведінки і дій протиборчої сторони в конкретних юридич­них критеріях і ознаках, а також сфери відповідальності держав і фізичних осіб, що представляють цю сторону за міжнародним правом.

Іншими словами, подальшого розвитку вказані демократичні започаткування у праві не отримали, оскільки стало зрозуміло, що хоча б часткова легітиміза- ція терористичних актів як крайнього засобу іррегулярної боротьби може ви­вести її з берегів будь-якого правового регулювання. Ця «терористична аси­метрія небезпівставно оцінюється як непердбачувана за наслідками і така, що навряд чи підлягає політичному і правовому контролю» [1, 354].

Спираючись на конфліктологічне розуміння ситуації, що утворюється у міжнародному просторі, слід вказати на наявність підстав для формування обопільного інтересу протиборчих у глобальному терористичному конфлікті сторін до його припинення.

Сторона, що прибігає до терористичних методів ведення збройної боротьби, отримує у рамках права збройних конфліктів можливість продекларувати пра­вомірність мотивів і цілей, досягнення яких вона прагне через терористичний конфлікт.

Для іншої протиборчої сторони вигода передбачається насамперед у тому, що під міжнародно-правовий контроль може бути взята небезпека терористичних актів, можливості ефективної протидії яким для цієї сторони в умовах глобалі­зації скорочуються. Передусім це виявляється у тому, що «утримувати» терори­стичний театр воєнних дій у конфліктних зонах, «організованих» на територіях «третього світу» (Ірак, Афганістан, Близький Схід і т.ін.), стає дедалі важче. Непереконливість політичних, економічних і міжнародно-правових аргументів, за якими здійснюються втручання у внутрішні справи держав, що входять у коло геополітичної зацікавленості, стає все більше очевидною. В той же час все менш дієвим у антитерористичних заходах виявляється фактор військово-еко­номічної потуги розвинутих держав. А головне, що очевидно безглуздим у сучас­ному світі стає принцип своєрідного відбору і усунення зі світової арени «не- адаптованих», «непристосованих» суб’єктів міжнародних відносин.

Логіка глобалізації вимагає однозначного визнання єдності загальнолюд­ської перспективи. В силу єдності і взаємозалежності світу сепаратні стартегії прориву у краще майбутнє створюють небезпеку глобальної терористичної війни.

Ознаки невідворотності такого глобального консенсусу вказують і на вели­ку вірогідність консенсусу на такому актуальному вістрі міжнародних со­ціальних взаємодій, яким є терористичне протистояння.

До того самого спонукає і об’єктивний процес етнокультурної асиміляції, в результаті якого на території розвинутих країн Європи і Америки мешкають десятки мільйонів представників регіонів «третього світу». З точки зору теро­ристичних технологій, цей незворотний за своїм змістом процес створює прак­тично невразливий «арсенальний» базис, який дозволятиме перенести епіцентр терористичних вогнищ на територію Європи, США і інших розвинутих країн. Масштабні терористичні акти, що вчинені останнім часом у таких благополуч­них країнах, як Велика Британія, Іспанія, Норвегія, є красномовним свідчен­ням можливого започаткування зазначеного процесу.

Не «помічати» його з точки зору правового регулювання стає вже не мож­ливим. Міжнародне право мусить у превентивному порядку убезпечити міжна­родне суспільство від терористичного сценарію з’ясування відносин між суб’єк­тами різного рівня розвитку, представниками східних традиціоналістських культур і західної цивілізаційної моделі. Зрозуміло, що річ не може йти про правомірність терористичних методів діяльності, як це відбулося з легітиміза- цією повстансько-партизанської боротьби, зважаючи на її національно-визвольні цілі. Проте така ситуація, коли логіка розвитку права у відповідності до со­ціально-економічних перетворень стає небезпечною для суспільства, є свідчен­ням системної кризи світоустрою.

У сфері політики спостерігаються намагання нівелювати терористичні оз­наки цієї кризи звинуваченнями у бік глобального екстремізму (немов би той з’явився сам по собі), а у сфері права — через абсолютизацію злочинності терористичної діяльності як такої. Завдяки упровадженнюю тринадцяти уні­версальних антитерористичних конвенцій і численних інших міжнародних актів, норм і положень, поки що створюється враження адекватності відповіді міжнародному тероризмові. Подібне перекручене нормотворення у міжнарод­них взаємодіях щодо тероризму базується на небажанні визнати дійсний стан речей і веде до «самовизначення» тероризму як соціальної ідеології народів «третього світу», а також як прийнятного для них засобу збройної боротьби — через пролам у міжнародному праві.

З погляду на легітимний процес приходу до влади терористичних рухів і угруповань («Братів-мусульман» і салафітів — у Єгипті, «Хезболли» — у Лівані, «Хамасу» — у Палестинській автономії) можна заключити, що цей процес, власне кажучи, розпочався. Про небезпечність квазінормотворення у сфері ре­гулювання асиметричної збройної боротьби попереджав ще у 60-ті роки ХХ століття К. Шмітт: «Тоді інше обережно стилізоване нормування постає лише таким містком над безоднею, який ховає у собі перетворення понять про війну, про ворога, про партизана, що матиме великі наслідки» [5, 53].

Але таку критику неефективності міжнародного права у антитерористичній сфері не слід розцінювати як спроби виправдовувати тероризм. Йдеться зовсім не про визнання правомірності терористичних актів. Правильність визнання їх злочинності не піддається сумніву. Йдеться про побудову формули визна­чення злочинності терористичних методів дій у всьому комплексі злочинного механізму політичних, економічних, соціальних і етнокультурних складових виникнення і ескалації тероризму.

Іншими словами, визнання терористичних актів як злочинного засобу бо­ротьби не повинно означати обов’язково визначення злочинності руху, органі­зації або угуповання, яке прибігає до цього засобу боротьби. Адже далеко не завжди, наприклад, держава, зважаючи на заборону агресивної війни, ви­знається злочинною лише на тій підставі, що має значні озброєння (у тому числі й заборонені міжнародним правом), які явно перевищують потреби само­оборони.

Суттєвою перешкодою на шляху до задіяння нормативного потенціалу міжна­родно-правових актів права збройних конфліктів для впливу на тероризм є абсолютизація злочинності терористичних актів, а також ототожнення зло­чинності методів терористичної діяльності з її сутністю, цілями і мотивами.

Декларацією про міри з ліквідації міжнародного тероризму 1994 року (п. 3 ст. 1) визначено, що злочинні акти, спрямовані або розраховані на створення обстановки терору серед широкого загалу, груп осіб або конкретних осіб у політичних цілях, ні за яких обставин не підлягають виправданню, якими б не були міркування політичного, філософського, расового, етнічного, релігій­ного або будь-якого іншого характеру, які можуть наводитись на їх виправдан­ня [2, 774].

Абсолютизація злочинності терористичних актів та відповідальності за них, нівелє правовий вплив на соціально-економічний контекст і причини, за яки­ми саме терористичним актам надається перевага перед іншими засобами зброй­ної боротьби.

Так відбувається у випадках, коли ворога розглядають як неповноцінну людину або носія злочинної ідеології. Тоді зникають умови, що необхідні для стримуючої згоди, і «правильне право», на яке посилаються, аби дати волю насильству, означає поразку права.

Як вже було сказано, після Другої світової війни, коли відбувся гуманітар­ний прорив у суспільстві, міжнародне право визнало (хоча й не повною мірою) правомірність національно-визвольної боротьби, а отже, повстансько-парти­занські засоби і методи.

Реагуючи таким чином на своєрідний розвиток іррегулярності у збройній боротьбі, міжнародне право стикнулось з її трансформацією у терористичну стадію, яка за своєю суттю проривала ланцюг контрольованої й «оберігува- ності» збройної боротьби та її наслідків з боку великих держав. На відміну від повстанства легітимізація терористичної іррегулярності утворювала реальну небезпеку геополітичному і геоекономічному домінуванню світового «ядра». Міжнародний правотворець усвідомив межі небезпечності розвитку такої де­мократичної тенденції у міжнародному праві і своєчасно «захлопнув» цю скринь­ку пандори прийняттям низки універсальних і регіональних антитерористич- них конвенцій, які формують юридичну позицію абсолютної криміналізації терориста [1, 360].

Суперечливість ситуації полягає не в тому, що терористичний акт визнано злочином за міжнародним правом. Акти тероризму кваліфіковані як злочин, зокрема, Протоколом II (ст. 4) і для цього існують усі правові підстави. Про­блема полягає у тому, що злочинність методу збройної боротьби, фігурально кажучи, винесено на титул політичних рухів і поширено на їх мотиваційні складові. Тобто абсолютизація злочинності методу збройної боротьби, яким є терористичні акти, створює бар’єр для криміналізації усього комплексу діянь, що утворюють сам злочин (тероризм), у ході якого зазначений злочинний ме­тод боротьби знаходить застосування. Внаслідок цього фактично відбулося спро­стування легітимної ряду національно-визвольних рухів і вони перетвори­лись на злочинні терористичні організації. Таких перетворень зазнали, на­приклад, курдські національно-визвольні угруповання (Курдська робітнича партія), Організація Визволення Палестини (терористична організація «Ха­мас») і ін.

Обставини, що зумовлюють надання переваги застосуванню терористичних актів як злочинного засобу ведення збройної боротьби, мусять піддаватися чіткій юридичній кваліфікації і не повинні служити підставою для виведення полі­тичного руху поза рамки права збройних конфліктів.

Досвід свідчить, що це не приносить відчутних результатів у боротьбі з тероризмом, а навпаки, додає конфліктності у протиборстві. Адже учасники терористичних формувань з самого початку усвідомлюють своє знаходження поза законом та вимогами цивілізації і розвивають власне бачення правосвідо­мості і правослухняності. Зважаючи на те, що збройна боротьба в межах поля­ризованого глобального соціуму набуває відчутної терористичної перспективи, такий стан речей має своїм наслідком загрозу терористичного хаосу, позбавля- ючи протиборство навіть мінімального правового контролю. Адже закони та звичаї збройної боротьби предбачають такий контроль через сполучене втілен­ня прав і обов’язків сторін конфлікту. До всеохоплюючої рівноправної побудо­ви юридичної норми спонукає й чинне право збройних конфліктів. Не випад- ковово преамбула Протоколу І містить наступне положення: «Високі Сторони, що домовляються… Підтверджуючи далі, що положення Женевської конвенції від 12 серпня 1949 року і цього Протоколу повинні за будь-яких обставин застосовуватись для всіх осіб, які знаходяться під захистом цих документів без будь-якого несприятливого відрізнення, що ґрунтувалося б на характері та походженні збройного конфлікту або на причинах, що висуваються сторонами, які знаходяться у конфлікті або приписуються їм» [2, 688].

Звідси доцільність визнання незаконних збройних формувань терористич­ної спрямованості стороною у збройному конфлікті передбачає позитивний вплив вже тим, що утримує цей конфлікт у правовому полі, змушуючи його учас­ників діяти відповідним чином або , щонайменше, зважати на визнання пра­вом, а отже, і суспільством цілей і мотивів їхньої боротьби. Тим більше, що наведене положення Протоколу І є обов’язковим для всіх держав, незалежно від того, приєднались вони до Протоколу І чи ні, оскільки воно було прийнято без суперечностей і застережень.

Це впливає і на рівень соціальної підтримки терористів, вони втрачають підґрунтя для формування вигідної суспільної думки, оскільки втрачають ста­тус «позаправового» стану. Тобто вони істотно обмежуються в аргументах і мотивації до необмеженого застосування терористичних актів з посиланням на вимушені позаправові умови, в які їх поставило міжнародне співтовариство.

Таким чином, є підстави вважати, що юрисдикція права збройних конфліктів щодо протидії тероризмові цілком можлива. На наявність політико-правової бази для цього вказують як аргументи, що ґрунтуються на юридизованому аналізі норм і положень міжнародного права збройних конфліктів, так і аргу­менти сфери соціології права. Втілення зазначеної юрисдикції лежить через такий, що склався у цій галузі міжнародного права, гнучкий механізм реагу­вання на трасформацію форм, способів та засобів збройної боротьби.

Саме за такою логікою «супроводження» правом перемін у змісті збройної боротьби, який відбиває динаміку асиметрії соціально-економічної поляризації як у внутрішньодержавному, так і в міжнародному вимірі, і пов’язується мож­ливий наступний крок в еволюції нормотворення цієї сфери. Зокрема, вва­жається за можливе, що об’єктом регулювання права збройних конфліктів можуть бути збройні конфлікти терористичного характеру. Припускається вірогідність розробки і прийняття спеціального Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що мав би регулювати право­відносини у ході збройних конфліктів терористичного характеру. Такими про­понується визначити міжнародні збройні конфлікти і збройні конфлікти неміжнародного характеру, у ході яких хоча б одна з протиборчих сторін засто­совує у політичних цілях терористичні акти [1, 373].

Окрім запропонованого рамочного визначення збройного конфлікту терори­стичного характеру, ключовими питаннями, які визначають дієвість можли­вого спеціалізованого Протоколу цієї сфери, мусять бути формулювання умов визнання певних угруповань, що сповідують терористичні методи боротьби, сто­роною у конфлікті.

Такими умовами передусім вбачаються наступні:

—  наявність організаційно структурованого розгалуженого політичного руху (організації, угруповання, мережі) на чолі з авторитетним керівництвом, ви­значеним об’єктивною процедурою;

—  наявність народу, нації, відомої і визнаної у міжнародних взаємодіях етнічної, культурної або соціальної групи, правомірні за міжнародним правом інтереси якої уособлює політичний рух (організація, угруповання, мережа);

—  наявність порушеного основоположного права таких груп за Статутом ООН, що виражено через чітко сформульовану політичну ціль руху;

—  наявність суб’єкта — порушника певного принципу або норми міжнарод­ного права по відношенню до соціальної або етнічної групи, інтереси якої пред­ставляє політичний рух (організація);

—  наявність діянь зазначеного у попередньому пункті суб’єкта-порушника, що містять ознаки складів міжнародних злочинів або інших порушень міжна­родного права;

—  наявність діянь суб’єкта-порушника, що не складають злочину за міжна­родним правом, але спричиняють шкоду соціальній чи етнічній групі, яку представляє терористичне угруповання, і зашкоджує реалізації права або сво­боди, передбаченої принципами і нормами Статуту ООН або інших актів міжна­родного права.

Окрім цього спеціалізований Протокол повинен містити склади злочинів терористичного й суміжного характеру, які підлягають юрисдикції.

Це, зокрема: терористичні акти; акти тероризму; тероризування населення; захоплення заручників; захоплення об’єктів транспорту, інфраструктури; за­хоплення техногенно небезпечних об’єктів; вбивства з політичних мотивів; організація масових безпорядків і т. ін.

Причому, як зазначалося вище, визначення складу злочину «акт терориз­му» передбачається у широкому розумінні. Воно мусить охоплювати діяння держав та фізичних осіб, що їх представляють, які у прямому зв’язку створю­ють підстави для збройного опору і укупі з терористичними актами у відповідь утворюють міжнародний злочин «тероризм».

Об’єктивною умовою можливості такого збройного спору (за неспівставні- стю військово-економічних рівнів сторін) вбачається військова іррегулярність повстансько-партизанського або терористичного типу. Виявляючись через суб’єк­тивний елемент складу міжнародного злочину «тероризм», ця умова, власне кажучи, і є ключовою його характеристикою як загрози планетарного рівня.

Налагодження практики реалізації таких норм утворює можливості для попередження і придушення значної частини терористичних проявів, зміст яких полягає у спричиненні загибелі невинних людей, а також усунення умов, що сприяють їх підготовці і здійсненню, удосконаленню і поширенню терори­стичних методів і способів дій.

Таким чином, підстави для зниження терористичної активності через мож­ливості гуманітарного права зберігаються і можуть нарощуватися за умов ре­ального і послідовного їх застосування.

Завдяки зазначеному уточненню юрисдикції щодо збройних конфліктів відбувається конкретизація зобов’язань сторін, метою яких у цілому є обме­ження жахів збройної боротьби і які покладаються на тих, що воюють із гуманітарних міркувань, діючими конвенціями, загальними принципами права, нормами звичаєвого права і мають рівну силу для всіх учасників цих конфліктів.

 Література

1. Антипенко В. Ф. Оптимізація антитерористичної системи держави в умовах міжнародної і регіональної інтеграції / В. Ф. Антипенко. — К., 2007. — 406 с.

2. Действующее международное право (избранные документы) : учеб. пособие. — М. : Изд-во МАМП, 2002. — 992 с.

3. Дополнительный протокол к Женевским конвенциям от 12 августа 1949 года, касающийся защиты жертв вооруженных конфликтов немеждународного характера, 8 июня 1977 г. // Действующее международное право (Избранные документы) : учеб. пособие. — М., 2002. — С. 730-737.

4. Тиунов О. И. Международное гуманитарное право : учеб. для вузов / О. И. Тиунов. — М. : Норма, 1999. — 328 с.

5. Шмітт К. Теория партизана / Карл Шмітт. — М. : Праксис, 2007. — 301 с.

Вы должны быть авторизованы, чтобы оставить комментарий.