Главная | Рубрики | Информация о центре |Ссылки                                                                                                                  Регистрация | Вход

                                                                     Б. М. Головкін,

доктор юридич­них наук, професор, завідувач сек­тору дослідження проблем зло­чинності та її причин Науково- дослідного інституту вивчення проблем злочинності імені акаде­міка В. В. Сташиса НАПрН Укра­їни, професор кафедри криміно­логії та кримінально-виконавчого права Національного юридич­ного університету імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

ПОНЯТТЯ ЛАТЕНТНОЇ ВІКТИМІЗАЦІЇ ВІД ЗЛОЧИННИХ ПОСЯГАНЬ

(/ Б. М. Головкін // Питання боротьби зі злочинністю. — 2015. — Вип. 29. — С. 78-88.)

У статті розглянуто питання збільшення ступеня уразливості жертв латентних злочинних посягань перед повторним заподіянням їм шкоди злочинами, а також підвищення у зв’язку з цим ризиків злочинних посягань проти невизначе- ного кола людей.

Ключові слова: жертви латентних злочинів, латентна віктимізація, віктимність.

Віктимізація належить до основних категорій віктимології. Над її розробкою працювало багато зарубіжних і вітчизняних криміно­логів. Серед перших слід назвати Л. В. Франка, Д. В. Рівмана, І. Полубінського, В. Я. Рибальську, В. П. Коновалова, Г. І. Забрянського, Т. В. Варчук, К. В. Вишневецького, А. В. Майорова, М. Іншакова та ін. В Україні проблемою віктимізації у своїх працях займалися В. О. Туляков, О. М. Джужа, В. В. Голіна, В. С. Ба- тиргареєва, В. В. Василевич, Є. М. Моісеєв, О. Г. Кулик, О. М. Лит­винов, О. М. Юрченко та ін. Науковим доробком перелічених вчених стало вироблення декількох підходів до розуміння віктимі- зації від злочинних посягань.

Найбільшої підтримки у науковому товаристві набуло визна­чення поняття «віктимізація», дане Л. В. Франком. Засновник ра­дянської віктимології розумів віктимізацію як процес перетворення особи на реальну жертву злочину, його кінцевий сукупний резуль­тат. При цьому Л. В. Франк розглядав віктимізацію як поняття, похідне від віктимності. Як випливає із його суджень, віктимізації піддаються особи, наділені віктимністю. Іншими словами, віктимі- зація — це процес перетворення потенційних жертв у реальних по­терпілих від злочинів. Віктимізація відбувається як на одиничному, так і на масовому рівні1. До заслуг Л. В. Франка також слід віднести введення до наукового обігу термінів «потенційна», «евентуальна» й «латентна» жертви злочинних посягань. Під останньою розумі­лася особа, що реально постраждала від злочину, але в силу певних причин цей факт залишився невиявленим, прихованим від офіцій­ного обліку. До латентних жертв мають бути віднесені і ті потерпі­лі від злочинів, яким закон надає право вибору — повідомляти чи не повідомляти про вчинене посягання2.

Дещо по-іншому тлумачить віктимізацію Д. В. Рівман. На його думку, це процес реалізації потенційної віктимності особи у ході та результаті злочинного посягання. Стати жертвою злочину не може людина, яка до цього не мала потенційної віктимності. Вік­тимізація об’єднує як динаміку (реалізацію віктимності), так і ста­тику (реалізовану віктимність). Це своєрідна матеріалізація суб’єк­тивних (особистих) та об’єктивних (ситуаційних) віктимних (віктимогенних) потенцій3.

У літературі зустрічаються й інші визначення віктимізації, як-от: формування (становлення) жертви як соціального типу; втягнення в орбіту злочинності як реальних, так і потенційних жертв на різних рівнях соціальної взаємодії4; загальна сукупність усіх випадків за­подіяння особі (соціальній групі) майнової, фізичної або моральної шкоди злочинами5.

1 Франк Л. В. Потерпевшие от преступления и проблемы советской виктимо- логии / Л. В. Франк. — Душанбе, 1977. — С. 8.

2  Там само. — С. 82-83.

3  Ривман Д. В. Криминальная виктимология / Д. В. Ривман. — СПб. : Питер, 2002. — С. 41, 80.

4 Варчук Т. В. Виктимологическое моделирование в криминологии и практике предупреждения преступности / Т. В. Варчук. — М. : ЮНИТИ-ДАНА, 2012. — С. 65.

5 Кримінологічна віктимологія : навч. посіб. / Є. М. Моісеєв, О. М. Джужа, В.  В. Василевич та ін. ; за заг. ред. О. М. Джужі. — К. : Атіка, 2006. — С. 68.

Досить широке розуміння віктимізації пропонує В. В. Голіна. За його словами, віктимізація являє собою процес набуття або збільшення віктимності на індивідуальному або масовому рівнях, що підкоряється закону детермінації. Структурними складовими віктимізації є соціальні і психологічні чинники. Таким чином, пише В. В. Голіна, віктимізація — це, по-перше, невиконання або нена­лежне виконання державою гарантованих конституцією прав і сво­бод громадян щодо безпеки людини; по-друге, навмисне або не­обережне порушення людиною (спільнотою людей) правил особистої безпеки; по-третє, використання першого і другого ас­пектів злочинцями1.

У новітніх працях російських кримінологів віктимізація роз­глядається як процес і результат підвищення рівня віктимності особи або певної соціальної групи. Як процес, що протікає у про­сторі і часі, віктимізація включає систему явищ, пов’язаних із формуванням злочинного мотиву, а саме: взаємодія із злочинцем в умовах конкретної життєвої ситуації; вчинення проти жертви на­сильницького злочину, що тягне за собою злочинні наслідки2.

Узагальнюючи викладені точки зору, необхідно висловити де­які власні судження з цього питання. Насамперед недоцільно ото­тожнювати поняття віктимологічної (віктимогенної) детермінації і віктимізації. Явища становлення жертви злочинця як соціального типу, виникнення (набуття) віктимності, формування віктимної поведінки охоплюються поняттям віктимогенної детермінації, а не віктимізації. Віктимогенна детермінація включає низку явищ і по­дій, пов’язаних із утворенням та реалізацією віктимності. Серед останніх: а) формування особи потенційної жертви та віктимогенної спрямованості її поведінки; б) дозлочинні зв’язки та відносини, що зумовлюють злочинний намір та вибір конкретної особи (соціальної групи) у ролі жертви; в) вплив конкретної життєвої ситуації і вік- тимної поведінки жертви на реалізацію наміру.

1  Голіна В. В. Соціальні та психологічні чинники кримінологічної віктиміза­ції в Україні / В. В. Голіна // Вісн. Акад. прав. наук України. — 2007. — № 3 (50). -С. 187-188.

2 Вишневецкий К. В. Криминогенная виктимизация социальных групп в современном обществе : монография / К. В. Вишневецкий. — М. : ЮНИТИ-ДАНА, 2010. — С. 77; Майоров А. В. Виктимологическая модель противодействия пре­ступности : монография / А. В. Майоров. — М. : Юрлитинформ, 2014. — С. 76-77.

У той же час навряд чи правильно зводити віктимізацію лише до процесу заподіяння шкоди злочинними посяганнями. Віктимі- зація виникає в результаті віктимогенної детермінації. Вона вклю­чає декілька взаємопов’язаних ланок: 1) підвищення рівня віктим­ності до соціально небезпечної межі; 2) реалізація підвищеної віктимності злочинними посяганнями; 3) накопичення у суспільстві наслідків вчинених злочинів, що сприяють повторній віктимізації жертв злочинних посягань.

Будемо виходити з того, що всі люди, які вступають у різного роду суспільні відносини і виконують необхідні соціальні ролі, тією чи іншою мірою ризикують стати жертвами злочинів, тобто мають потенційну віктимність середньостатистичного рівня. Однак ця віктимність може назавжди залишитися нереалізованою злочином, якщо її носії дотримуються правил особистої і майнової безпеки, свідомо або несвідомо не потрапляють у небезпечні ситуації. Інши­ми словами, якщо індивідуальна або групова віктимність знахо­диться в межах соціально допустимої норми, то загроза злочинних посягань мінімальна, суто гіпотетична. Підвищення ступеня вік- тимності різних соціальних суб’єктів понад умовно допустиму межу відбувається у зв’язку із посиленням віктимогенних деформацій свідомості і поведінки широких верств населення, зростанням їх віктимної активності та ускладненням криміногенної ситуації у дер­жаві. Утворення критичної маси людей із сформованою віктим- ністю та суттєве поширення віктимної поведінки в суспільстві стимулюють кримінальну активність певної частини населення, створюють сприятливі умови для заподіяння шкоди особам, які опинилися в уразливому стані. Після цього віктимізація переходить у стадію реалізації підвищеної віктимності різних суб’єктів суспіль­них відносин шляхом вчинення проти них злочинів. Між тим навіть реалізація віктимності далеко не завжди означає, що особа або ін­ший соціальний суб’єкт об’єктивно вийшли із цього уразливого стану, втратили віктимність чи суттєво понизили її рівень до со­ціально допустимої межі. За різними даними, приблизно у полови­ні випадків після злочинного посягання ступінь віктимності жертв, навпаки, підвищується, що створює загрозу повторного заподіяння їм шкоди злочинами. Так, за результатами віктимологічного опи­тування, проведеного Міжрегіональним Інститутом ООН з ви­вчення злочинності та правосуддя (UNICRI) у 36 країнах світу (2004-2005 рр.), у Великій Британії 50% жертв злочинів були вік- тимізовані двічі впродовж року, 5 % вказали про п’ять і більше випадків віктимізації. У Нідерландах 43 % жертв злочинів були віктимізовані двічі впродовж року. У США серед власників мага­зинів, які стали жертвами грабежів, 50% були віктимізовані двічі, ще 33% — три і більше разів1. За даними віктимологічного опиту­вання лабораторії кримінологічних досліджень ДНДІ МВС України у 2009 р., 35,9% респондентів стали жертвами злочинних посягань, із них 59% більше одного разу2.

Останньою стадією віктимізації є накопичення в суспільстві наслідків злочинних посягань, що детермінують повторну віктимі- зацію. Сукупні наслідки вчинення злочинів проти фізичних та юридичних осіб включають не тільки акумуляцію спричиненої матеріальної, фізичної та моральної шкоди. Вони охоплюють сте­реотипні моделі мислення і посткримінальної поведінки жертв, що, серед іншого, виражаються у зверненні або незверненні до компе­тентних органів за відновленням порушених прав та відшкодуван­ням шкоди. Саме наслідки віктимізації корелюють із латентною злочинністю, а також із повторною віктимізацію від злочинних посягань. Це спонукає звернутися до розгляду таких взаємо­пов’язаних і водночас малодосліджених у кримінології питань, як жертва латентного злочину та латентна віктимізація від злочинних посягань.

Жертва латентного злочину — це невідома для уповноважених державних органів фізична чи юридична особа, якій фактично заподіяно шкоду протиправним посяганням, а також відома осо­ба, що офіційно не визнана потерпілим. Латентний стан жертви злочину визначається двома ознаками: невідомістю для органів державної влади, уповноважених здійснювати кримінальне про­вадження, або ж відомістю, однак офіційним невизнанням її у пе­редбаченому законом порядку потерпілим від злочину.

1 Туляков В. А. Виктимология (социальные и криминологические проблемы) : монография / В. А. Туляков. — Одесса : Юрид. лит., 2000. — С. 208-209.

2  Кулик О. Г. Злочинність в Україні: тенденції, закономірності, методи пі­знання : монографія / О. Г. Кулик. — К. : Юрінком Інтер, 2011. — С. 206.

Зміст поняття «жертва латентного злочину» полягає у нелегаль­ному становищі постраждалих від злочину осіб, що унеможливлює відновлення їхніх порушених прав і законних інтересів в офіційно­му порядку.

З одного боку, нелегальне становище жертви латентного зло­чину зумовлене її власною бездіяльністю, небажанням реалізувати права потерпілого у кримінальному провадженні. Ідеться про лінію посткримінальної поведінки жертви, що виражає незацікавлене ставлення до відновлення порушених злочином прав та відшкоду­вання заподіяної шкоди в офіційному порядку. У той же час зали­шатися невідомими жертви злочину можуть унаслідок пасивної громадянської позиції інших осіб, поінформованих про подію, що містить ознаки злочину.

З другого боку, нелегальне становище жертви латентного зло­чину може бути результатом несправедливого поводження уповно­важених органів державної влади із постраждалим від злочинів. Ідеться про незаконну діяльність службових осіб, що полягає у при­ховуванні від обліку заявленого злочину, а також інших незаконних процесуальних діях, унаслідок яких порушуються права та законні інтереси потерпілих як учасників кримінального провадження.

Моментом виникнення стану латентності жертви є фактичне заподіяння злочином шкоди фізичній чи юридичній особі. Момен­том припинення такого стану є правова легалізація постраждалої особи шляхом її встановлення та визнання потерпілим у криміналь­ному провадженні.

Установлення особи невідомої жертви злочину і визнання її по­терпілим у кримінальному провадженні — це два самостійних, хоча і взаємопов’язаних етапи правозастосовчої діяльності. Якщо вста­новлення особи жертви злочину передбачає виявлення вчиненого злочину і його обік, а також визначення постраждалого, то для прийняття рішення про визнання потерпілим у кримінальному про­вадженні необхідні надання фактичних даних про заподіяну шкоду і правова оцінка обґрунтованості підстав для набуття процесуаль­ного статусу потерпілого1. Згідно із ст. 55 КПК України права і обов’язки потерпілого виникають в особи з моменту подання за­яви про вчинення щодо неї кримінального правопорушення або заяви про залучення її до провадження як потерпілого.

За загальним правилом, встановлення особи жертви злочину відбувається в момент звернення із заявою чи повідомленням будь- якої поінформованої особи до державних органів, уповноважених розпочати досудове розслідування. Самим зверненням заявник чи жертва злочину ініціюють кримінально-процесуальну діяльність, а подання заяви чи повідомлення про вчинений злочин по суті ви­ступає приводом і підставою для початку кримінального прова- дження2. Особа постраждалого може бути встановлена при само­стійному виявленні працівниками правоохоронних органів з будь-якого джерела обставин, що свідчать про вчинений злочин. Жертва злочину може подати заяву про залучення як потерпілого під час кримінального провадження (досудового розслідування чи судового провадження). Передбачається також надання згоди осо­би на визнання потерпілим у кримінальному провадженні. У будь- якому разі дії зі встановлення особи постраждалого передують в часі початку кримінального провадження і тим паче визнанню особи потерпілим.

1 Головкін Б. М. Поняття латентної жертви злочину у віктимології / Б. М. Го­ловкін // Державна політика у сфері захисту прав потерпілих від кримінальних правопорушень в Україні : матеріали «круглого столу», 25 квіт. 2013 р. — Х. : Право, 2013. — С. 75.

2  Грошовий Ю. Актуальні проблеми кримінально-процесуальної теорії та проект КПК України [Електронний ресурс] / Ю. Грошовий, О. Капліна. — Режим доступу: www.info-pressa.com/article-759.html.

Процедура встановлення особи жертви злочину передбачає по­дання заяви (повідомлення) до органів досудового розслідування, її прийняття, реєстрацію у відповідному обліковому документі та розгляд (перевірку обґрунтованості і прийняття рішення до вне­сення відомостей до ЄРДР, що збігається із початком досудового розслідування). Датою подання заяв, повідомлень до державних органів, уповноважених розпочати досудове розслідування, вважа­ється дата реєстрації заяви, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення у журналі єдиного обліку. Заява чи повідомлення про вчинений злочин вважаються поданими з моменту попере­дження особи про кримінальну відповідальність за завідомо не­правдиве повідомлення1.

Посткримінальна поведінка жертви злочину залежить від двох взаємопов’язаних чинників: 1) сприйняття і ставлення до події злочину і злочинця, що виражається у реалізації чи нереалізації публічного інтересу почати кримінальне провадження з метою притягнення до кримінальної відповідальності винних осіб; 2) сприйняття і ставлення до заподіяної шкоди, що виражається у реалізації приватного інтересу щодо захисту своїх порушених прав та законних інтересів. Пасивна позиція жертв злочинних по­сягань, а також бездіяльність компетентних органів із виявлення вчинених злочинів на масовому рівні породжують «латентну вік- тимізацію».

До наукового обігу термін «латентна віктимізація» ввів Г. І. За- брянський. Досліджуючи питання активності потерпілих як джере­ла інформації про вчинений злочин, він приходить до висновку про існування явища неповідомлення громадянами про злочини, жерт­вами яких вони стали. Це явище отримало назву «латентна вік- тимізація»2.

Дотепер було прийнято вважати, що латентна віктимізація відо­бражає лише масштаби і наслідки латентної злочинності. На наш погляд, латентна віктимізація — це процес збільшення ступеня уразливості жертв латентних злочинних посягань перед повтор­ним заподіянням їм шкоди злочинами, а також підвищення ризиків злочинних посягань проти невизначеного кола людей.

За змістом латентна віктимізація відображає процес утворення латентної злочинності і контингенту жертв латентних злочинів.

1  Інструкція про порядок приймання, реєстрації та розгляду в органах про­куратури України заяв, повідомлень про вчинені кримінальні правопорушення : затв. наказом Ген. прокурора України від 03.12.2012 р. № 125.

2  Забрянский Г. И. Городская и сельская виктимизация: сходство и различия / Г. И. Забрянский // Виктимологические проблемы борьбы с преступностью : сб. науч. тр. — Иркутск : Иркут. ун-т, 1988. — С. 16.

Певна частина таких жертв характеризуються підвищеною віктим- ністю. За формою прояву латентна віктимізація являє собою явище нереагування жертв (їх законних представників) та інших поінфор­мованих суб’єктів на відомі факти вчинення злочинів. Це так звана заявительська пасивність жертв та інших обізнаних суб’єктів, що полягає у небажанні ініціювати кримінально-процесуальну діяль­ність, виступати у статусі заявника або потерпілого.

З кримінологічної точки зору латентна віктимізація має істотне значення для детермінації злочинності і злочинної поведінки, оскільки вона відіграє роль умови, що сприяє повторній віктиміза- ції жертв злочинних посягань і кримінальній активності осіб, схиль­них до протиправної поведінки, а також підвищує рівень групової і масової віктимності в суспільстві.

Прояви латентної віктимізації можна класифікувати на окремі види: а) за змістом — первинна і повторна; б) за рівнем функціону­вання — індивідуальна, групова, масова; в) за часом утворення та дії — поточна і кумулятивна.

Первинна латентна віктимізація передбачає незвернення до правоохоронних і судових органів осіб, які стали жертвами зло­чинних посягань уперше. Зазначена бездіяльність жертв злочинних посягань у купі з продовженням віктимної поведінки призводять до того, що частина з них зазнають повторних злочинних посягань два і більше разів. Відбувається повторна віктимізація жертв ла­тентних злочинів. З цього приводу у віктимології навіть існує по­няття «природжена жертва».

Процес латентної віктимізації одночасно протікає на різних рівнях організації і здійснення суспільної взаємодії: на індивіду­альному, груповому та масовому. Індивідуальний рівень включає статистичну сукупність одиничних латентних злочинних посягань і жертв цих злочинів. Груповий рівень охоплює перетворення у жертв латентних злочинів представників різних соціальних груп, об’єднаних за національною, професійною, расовою, етнічною, демографічними ознаками. Масовий рівень латентної віктимізації передбачає закономірне заподіяння шкоди певною категорією зло­чинів і злочинністю в цілому різним верствам населення.

 Як процес, що протікає у просторі і часі, латентна віктимізація носить поточний характер. Однак її наслідки певний час містять ризики повторного заподіяння шкоди, тобто акумулюються.

Об’єктами латентної віктимізації виступають фізичні та юри­дичні особи, соціальні групи, держава, благам, правам та інтересам яких заподіяна шкода злочинними посяганнями, що залишилися поза офіційним обліком ЄРДР і без відповідної кримінально-право­вої оцінки.

Суб’єктами латентної віктимізації є жертви злочинних посягань (їх законні представники), інші соціальні суб’єкти, обізнані про подію злочину, що не звертаються до органів, уповноважених роз­почати досудове розслідування, або суду.

Механізм латентної віктимізації складається із декількох взає­мопов’язаних етапів: 1) заподіяння фактичної шкоди злочинами жертвам; 2) обізнаність жертв та інших суб’єктів про факт заподі­яння злочином шкоди або подію злочину; 3) неповідомлення жертв та інших суб’єктів про відомі факти вчинених злочинів проти них або інших осіб; 4) підвищення рівня віктимності у певної частини жертв, що несе загрозу їх повторної віктимізації, а також створює умови для вчинення злочинів проти поки що потенційних жертв (невизначеного кола осіб).

Об’єктом дослідження латентної віктимізації виступають ла­тентна злочинність, її масштаби та наслідки. Предметом досліджен­ня є природа, тенденції та закономірності латентної віктимізації населення. Метою дослідження є формування віктимологічного напряму і заходів скорочення латентної злочинності.

До завдань, які ставляться перед дослідженням латентної вік- тимізації, відносимо:

— визначення та аналіз основних показників вимірювання ла­тентної віктимізації, а також дослідження особистості жертви ла­тентного злочину;

—   встановлення тенденцій і закономірностей поведінки віктимі- зованих жертв латентних злочинних посягань, зокрема: кореляцій­них та інших зв’язків між дозлочинною віктимною поведінкою та післязлочинною поведінкою жертви; між заявницькою пасивністю жертви та її повторною віктимізацією; між попереднім досвідом віктимізації і повторною віктимізацією; наявності дозлочинних і післязлочинних зв’язків та відносин між злочинцем і жертвою;

—  визначення чинників, що породжують та зумовлюють латент­ну віктимізацію;

—   вивчення наслідків латентної віктимізації та визначення на­прямів їх мінімізації;

—  розроблення підходів та комплексу заходів протидії латентній віктимізації населення в Україні.

Вирішенню поставлених завдань будуть присвячені наступні публікації.

В статье рассмотрены вопросы увеличения степени уязвимости жертв латентных преступных посягательств перед повторным нанесением им вреда преступлениями, а также повышение в связи с этим рисков преступных посяга­тельств против неопределенного круга людей.

The article deals with the question of increasing the vulnerability of victims of latent crimes before re-harming them, as well as an increase in connection with this, the risk of criminal attacks against unspecified persons.

Вы должны быть авторизованы, чтобы оставить комментарий.