| Главная | Рубрики | Информация о центре | Ссылки |                                                                                                                  Регистрация | Вход

В умовах сьогодення корупція, як негативне соціальне явище, істотно розширилась, уразивши всі сфери життєдіяльності держави та суспільства. Така ситуація безпосередньо загрожує стабільності демократичних інститутів та успішному розвитку нашої країни. Це актуалізує дослідження офіційної статистики, структури та динаміки корупційної злочинності в Україні за останні роки.

У статті Шостко О.Ю. “Кримінологічна характеристика корупційної злочинності в Україні” опублікованій у збірнику наукових праць “Питання боротьби зі злочинністю”, 2014 р. – Вип. 28, (С. 69-78.) автором розглянуто негативні наслідки корупції для української держави, досліджено офіційну звітність щодо кількісно-якісних показників корупційної злочинності за останні роки, а також подано авторську типологію корупційних злочинців, яка враховує міжнародно-правові підходи до визначення корупційних дій.

Термін «корупція» походить від латинського слова «corruptio», що означає «псування, розбещення, підкуп, продажність». Корупцію можна визначити як зловживання службовими і посадовими осо­бами своїми правами і повноваженнями з метою одержання непра­вомірної вигоди та особистого збагачення, а також активні дії щодо підкупу таких осіб з боку громадян. Корупція не обмежується отриманням неправомірної вигоди і не полягає тільки у підкупі ви­ключно державних службовців. Корупція значно поширена у бізне­совому середовищі (приватному секторі), відносинах комерційних структур між собою та державними органами.

Корупцію зазвичай поділяють на побутову (пов’язану із повсяк­денним життям громадян), бюрократичну, або адміністративну (що виникає при взаємодії громадян, підприємців із чиновниками ниж­чої та середньої ланки), політичну (корупційну поведінку осіб, які приймають політичні рішення).

Автор підкреслює, що найбільш небезпечним видом є саме політична корупція — нелегітимне використання учасниками політичного процесу та носі­ями публічної влади своїх можливостей і повноважень з метою отримання особистих чи групових вигод. Політична влада виступає тут як універсальний товар.

Згідно з даними Світового банку збитки від корупції у країнах, що розвиваються, оцінюється приблизно в 20-40 млрд доларів що­річно. І це, здається, занижені показники, які не враховували «здо­бутків» корупційних режимів окремих пострадянських держав.

Незважаючи на те що на загальному рівні корупція є соціально-економічним явищем, у своїх конкретних проявах вона завжди має реальне прізвище — осіб, які неналежно виконують свої обо’язки, «приватизують» посаду і збагачуються особисто (або разом із чле­нами сім’ї, друзями) за рахунок державного бюджету або інших громадян. Саме з кожного з них вибудовується корупційна система.

Оскільки корупційні відносини відбуваються за двосторонньої зацікавленості, це призводить до складності виявлення окремих правопорушень і покарання винних. Саме безкарність є тим чинни­ком, який дозволяє поширюватись і поступово зміцнюватись корупційним практикам. Від корупції тимчасово можуть «вигравати» тільки особи, які незаконно збагачуються або «вирішують» за її допомогою власні проблеми.

Негативні наслідки корупції проявляються в тому, що вона є го­ловною причиною бідності країни, жалюгідного стану сфери охо­рони здоров’я, недофінансування соціальних програм. Корупційні практики порушують основні конституційні засади щодо дотриман­ня прав і свобод громадян, дискредитують політичні й економічні реформи, спричиняють фінансові кризи, блокують надходження інвестицій, порушують принцип рівності громадян перед законом тощо. Саме корупція стала основним гальмуючим фактором у роз­витку української держави.

Автор статті зазначає, що сучасну ціну корупції для України можна проілюструвати да­ними міжнародних рейтингів, а саме аналітичних звітів Централь­ного розвідувального управління (ЦРУ) США — The World Factbook (Всесвітня книга фактів), які користуються великим авторитетом у наукових колах поряд зі статистикою ООН і Світового банку. Згідно з даним звітом за 2013 р. Україна посідала друге місце у сві­ті за показником смертності — 15,75 осіб на 1000 мешканців (на першому місці — Південно-Африканська Республіка — 17,36). За Україною розташувались такі африканські країни, як Лесото (15,02) і Чад (14,85). Щодо такого показника, як тривалість життя, то відповідно до іншого дослідження ЦРУ він дорівнює 69 років. Наша країна посідає 156 місце із 223 країн, що навіть нижче відпо­відного показника у таких країнах, як Гондурас і Гватемала.

Незалежна неприбуткова міжнародна організація World Justice Project, метою якої є аналіз і підвищення рівня демократизації в усьому світі, оприлюднила черговий звіт «Світовий індекс право­суддя» за 2014 рік, у якому надано оцінку країнам за такими по­казниками, як межі повноважень центральної влади, корупція, безпека і порядок, фундаментальні права, відкритість уряду, регу­ляторне середовище, цивільна і кримінальна юстиція. Із 99 оцінених країн світу Україна опинилась на 68 місці (Російська Федерація — на 80). У 2013 р. наша держава посідала 10 місце наприкінці списку. Найменший індекс був отриманий за таким показником, як «від­сутність зловживань у законодавчій гілці влади». Він склав 0,11 (одиниця означає абсолютне верховенство права). Для порівняння, навіть у Кенії, Нікарагуа, Уганді він є дещо вищим. Щодо системи кримінальної юстиції, то показник «ефективне розслідування» отримав оцінку 0,37.

За даними керівника однієї із галузей малого бізнесу, у 2013 р. власникам потрібно було закладати додатково приблизно 30 тис. грн. на рік на хабарі. А згідно з інформацією Федерації роботодавців України, оприлюдненою на початку 2014 р., бізнес в останні роки змушений був віддати на хабарі до 50% від свого обігу залежно від виду і напряму діяльності. Таким чином, з легального обороту ви­водилося понад 160 млрд грн щорічно.

Виходячи із вищенаведених даних саме кримінально-правові заходи протидії корупції (особливо після змін окремих норм КК України у 2013 р.) повинні мати пріоритет у найближчий час, щоб засвідчити трансформації в антизлочинній політиці і дати позитив­ний сигнал суспільству. На жаль, до цього часу застосування відпо­відних норм Кримінального кодексу України свідчить про параліч вітчизняної системи правоохоронних органів і безкарність для аб­солютної більшості фактичних злочинців. Для підтвердження цієї тези проаналізуємо кількісно-якісні показники щодо виявлених корупційних правопорушень за період з 2012 по 2014 рр.

У 2012 р. (відомості до 20 листопада) спеціально уповноваже­ними суб’єктами у сфері протидії корупції було направлено до суду 5 088 адміністративних і кримінальних оправ. До відповідальності (кримінальної та адміністративної) притягнуто в 3,5 рази менше осіб, а саме 15163. У тому ж році було виявлено на 40% менше зло­чинів у сфері службової діяльності, ніж у 2011 р.

У 2013 р. спеціально уповноваженими суб’єктами у сфері про­тидії корупції було направлено до суду 4513 адміністративних і кримінальних проваджень, що на 12% менше, ніж у попередньому році. За результатами направлених до суду протоколів про адміні­стративні корупційні правопорушення до відповідальності притяг­нуто 1 696 осіб. За вчинення корупційних злочинів засуджено 799 осіб, у тому числі 74 до позбавлення волі (тобто всього 9%). За­гальна сума збитків, завданих кримінальними корупційними право­порушеннями, становить 268,8 млн грн, із них відшкодовано тільки 10%, що складає 28,6 млн грн.

Питома вага службових злочинів у 2013 р. дорівнювала 3% від загальної кількості облікованих злочинів, а хабарництво (стат­ті 368-370 КК України) — 0,3 %.

Згідно зі Звітом про роботу органів досудового слідства (Ф. № 1 СЛ) за 6 місяців 2014 р. до суду не було направлено жодного кри­мінального провадження з обвинувальним актом щодо криміналь­них правопорушень у сфері службової діяльності, вчинених служ­бовими особами, які займають особливо відповідальне становище (1-2 категорії, крім працівників правоохоронних органів). Кількість закритих проваджень у сфері службової діяльності щодо цієї кате­горії осіб склала 14.

Кримінальні правопорушення у сфері службової діяльності осіб, посади яких віднесені до 3-ї категорії згідно із Законом України «Про державну службу», вчинили 6 осіб (до суду направлено 5 кри­мінальних проваджень). А от закрито було вже 15 справ! Зокрема, за корупційні злочини, передбачені статтями 368-370 КК України, до суду було направлено 2 провадження щодо 2 осіб. За 6 місяців поточного року до суду направлено 5 кримінальних проваджень щодо 8 кримінальних правопорушень, учинених суддями за трьома корупційними складами злочинів (статті 368-370 КК України), за­крито 4 кримінальні провадження.

Загалом у відповідності до даних звіту Ф. № 1 СЛ за 6 місяців цього року до суду було направлено 202 провадження з обвинуваль­ним актом про вчинення корупційних злочинів стосовно 255 осіб. За цей самий період часу за корупційні злочини засуджено 412 осіб, із них до позбавлення волі тільки 18 (що складає 4,3 % від усіх за­стосованих видів покарань).

Далі автором проаналізовано інформацію офіційної статистичної звітнос­ті щодо кількості кримінальних правопорушень, учинених праців­никами правоохоронних органів (не пов’язаних із службовою ді­яльністю). Наприклад, за півроку до суду було направлено 190 кримінальних проваджень щодо злочинів 253 співробітників орга­нів внутрішніх справ. А от кількість закритих кримінальних про­ваджень складає 2 860! Тобто в 15 разів більше! Даних щодо кіль­кості засуджених серед них наразі немає.

Співвідношення направлених до суду з обвинувальним актом і закритих кримінальних проваджень щодо злочинів, учинених працівниками СБУ, складає 1 до 20 (1 провадження передано до суду, а 20 закрито). При цьому в ієрархії «недоторканних» першу сходинку займають працівники прокуратури. На одне кримінальне провадження, передане до суду, припадає 36 закритих! Саме ці по­казники є яскравою ілюстрацією того, що система кримінальної юстиції у сучасному інституційному вигляді, а головне, кадровому забезпеченні, не може боротись сама із собою.

До кримінологічної характеристики включається інформація про особистість злочинця. Стосовно цього питання Шостко О.Ю. зазначає, що в особистості корупціонера найважливішими є морально-пси­хологічні й соціально-рольові ознаки. Щодо перших, то корупціонери у переважній більшості є комунікабельними людьми, легко встановлюють соціальні контакти, контролюють власну поведінку, їм не притаманні імпульсивність, агресивність, емоційна неста­більність. В основі мотивації полягає гіпертрофоване прагнення до задоволення матеріальних потреб, брак духовного розвитку, схильність до ризику, байдужість до інтересів інших людей, за­здрісність, амбіційність, користолюбство, кар’єризм, здирство і зажерливість, культ грошей та матеріальних цінностей, жадоба накопичення і влади. Усе це свідчить про деформовану ціннісну орієнтацію таких осіб.

Автор звертає увагу на те, що у міжнародно-правових документах най­більш поширений вид корупційного правопорушення — надання/ одержання неправомірної вигоди (хабарництво) — поділяють на активне і пасивне. Перше — це умисні дії, спрямовані на підкуп по­садових або службових осіб із метою забезпечення для себе чи третьої сторони вчинення посадовою особою певних дій чи утри­мання від їх вчинення. Друге — вимагання або прийняття державною посадовою особою — особисто або через посередників — будь-якої неправомірної переваги для неї самої чи іншої фізичної або юри­дичної особи, щоб ця посадова особа вчинила будь-яку дію чи утрималась від їх вчинення.

Корупційне правопорушення завжди вчиняється з корисливого або іншого особистого інтересу і передбачає свідоме порушення закону. Ці ознаки є обов’язковими для визнання неправомірної чи неетичної поведінки корупційною, а також свідчать про умисний характер корупційної діяльності.

Морально-психологічні, соціально-рольові та кримінально-пра­вові структури особистості винних осіб дозволяють розробити типологію корупційних злочинців. Однак слід мати на увазі таке. Щодо активного підкупу (статті 354, 3683, 3684, 369 КК України), то ці корупційні правопорушення вчиняються загальними суб’єктами злочину, оскільки, як було зазначено раніше, належать до активної корупції. Враховуючи цю обставину, можна виокремити тип актив­ного корупціонера. У межах цього типу слід розрізняти ситуатив­ного і звичного корупціонера (хабародавця). Перший використо­вує підкуп для вирішення особистих питань лише в окремих ви­падках. Важливе значення має несприятлива життєва ситуація, яка терміново виникла. Звичні хабародавці умисно і постійно досягають певних особистих цілей або задовольняють інтереси інших осіб не за рахунок власних умінь, професійних навичок, дотримання за­конних процедур тощо, а шляхом надання неправомірної вигоди службовій чи посадовій особі.

Як свідчать дані репрезентативних опитувань в Україні, у 2013 р. 35% респондентів на питання «Чому люди дають хабарі?» видповіли, що використовували хабарництво, щоб легко розв’язати певні проблеми. При цьому 19,4% респондентів зізналися, що від них неправомірну вигоду вимагали чиновники. Лише 3,3% опитаних відповіли, що в такий спосіб щиро дякували людині за допомогу чи сприяння у справі. Отже, згідно з цими даними майже третина громадян намагалась вирішити свої проблеми у незаконний спосіб. У цьому випадку можна констатувати серйозні проблеми у колек­тивній суспільній психології і моралі.

Щодо корупційних правопорушень, які вчиняють спеціальні суб’єкти, то винна особа відрізняється особливою соціальною по­зицією — наявністю владних повноважень чи виконанням службових обов’язків, без яких не можуть вчинятися корупційні діяння, тобто дії особи зумовлені її становищем у системі суспільних відносин: чим вищий її статус, тим більші корупційні ризики має той чи інший посадовець. Згідно з міжнародно-правовими документами більшість корупційних злочинів цього виду належать до пасивної корупції.

На думку Шостко О.Ю., таких суб’єктів корупційних правопорушень умовно можна поді­лити на такі типи: «дрібний корупціонер» (ситуативний тип), який одержує час від часу неправомірну вигоду у незначних розмірах (гро­ші, а також промислові товари або продукти) за вирішення щоденних життєвих проблем пересічних громадян. Ці особи використовують сприятливу ситуацію, що склалася (недотримання певних вимог, про­цедур, правил із боку особи, яка здійснює підкуп). Саме з цим типом корупціонерів найчастіше стикаються громадяни (у медичних, освітніх закладах, державних адміністративних органах тощо).

Представник корупційної системи (звичний корупціонер). Особливістю цього типу є те, що особа не вважає себе злочинцем. Вона просто дотримується «правил гри», які склалися в тій чи іншій організації, установі. Своїми конформістськими діями особа виявляє лояльність до системи, яку інакше називають «корпоративною куль­турою». Зазвичай такі суб’єкти корупційних правопорушень віддають частину корупційних прибутків безпосередньому керівнику.

Ініціативний корупціонер (злісний тип) сам створює криміно­генну ситуацію, має сталу мотивацію до отримання неправомірної вигоди. Найчастіше така особа посідає керівні посади на підприєм­ствах, в організаціях різних форм власності, в тому числі й у правоохо­ронних органах, судах, органах місцевого самоврядування або пред­ставницьких органах тощо. Особи, які належать до цього типу, по­стійно вишукують можливості для одержання неправомірної вигоди або «продажу» своїх повноважень, хоча ініціатива щодо її отримання може мати завуальований вигляд. Такі особи прагнуть за будь-яку ціну одержати посади, є жорстокими кар’єристами. Саме вони створюють корупційні мережі і керують ними, активно просувають родичів, близь­ких осіб на керівні посади. Діють зазвичай через посередників.

Найбільш небезпечним типом є тип особливо злісного (полі­тичного) корупціонера. Це особи, які уповноважені на виконання функцій держави або місцевого самоврядування та належать до 1-2 категорії державної служби, незаконно й неправомірно використо­вують свій державний статус для отримання переваг (соціальних, політичних, економічних тощо) для себе, близьких осіб, однопартійців тощо. Від інших корупціонерів подібні особи відрізняється обсягами і масштабністю владних можливостей для самозбагачен­ня та отримання інших вигод. Завдяки офіційному статусу, політич­ному, владному і фінансовому впливу цих осіб нейтралізується ді­яльність правоохоронних органів із виявлення їх злочинів. Більше того, у своїх протиправних цілях вони активно використовують останні, а також суди (наприклад, у політичній боротьбі за владу, фальсифікуючи результати виборів).

Політична корупція досягла апогею у період правління клептократичного режиму колишнього президента України В. Ф. Януко­вича. Саме вона стала одним із головних чинників української Ре­волюції Гідності. Виявлення фактів багатомільярдних розкрадань державного бюджету, передусім, колишнім керівництвом держави і наближеної до нього вузької групи осіб, вимагають втілення у жит­тя принципу невідворотності покарання для всіх осіб, винних у корупційних та інших злочинах, повернення їх незаконно здобутих доходів українській державі й суспільству. Без цього антикорупційні ініціативи залишаться знов на папері.

Підсумовуючи все викладене, автор підкреслює, що відомості офіційної статистичної звітності не відображають справжнього рівня корупційної злочинності, оскільки у системно корумпованій країні правоохоронні органи так само вражені корупцією, як і інші сфери держави. Підтвердженням цього є співвідношення переданих до суду і закритих кримінальних проваджень щодо власних співробітників. У державі із ендемічною корупцію кількість офіційно виявлених корупційних злочинів і адміністративно караних правопорушень із року в рік зменшувалась, хоча, за даними М. І. Хавронюка, кількість державних службовців в Україні з 2002 по 2011 рр. збільшилася на 23,5%, а кількість посадових осіб місцевого самоврядування — на 32%. І це все відбувалось на тлі загального скорочення населення України. Альтернативні джерела інформації (опитування громадян, аналіз економічних і соціальних показників тощо), численні міжна­родні рейтинги свідчать про цілком іншу ситуацію.

Оскільки корупційним правопорушенням притаманний найви­щий ступінь латентності, наявні статистичні дані є лише віддзерка­ленням «бажання» реальних перетворень і підтверджують тезу про тотальну імітацію боротьби з корупцією. На думку автора, без кардинальної зміни системи кримінальної юстиції і головних її «гвинтиків» ста­ють неможливими будь-які зрушення у сфері мінімізації корупційних проявів.

У статті Бусол О. “Корупційна злочинність та організована корупційна злочинність: поняття та проблеми співвідношення”, опублікованій в журналі “Юридичний вісник”, 2014 р., № 5, (С. 121-126.) розглядається проблема співвідношення понять «ко­рупція», «організована злочинність», «економічна злочинність», «коруп­ційна злочинність», а також автором обгрунтовується доцільність введення в на­уковий обіг поняття «організованої корупційної злочинності» як само­стійного соціально-правового явища — різновиду економічної злочинності, що відбувається з використанням корупційних зв’язків в органах влади, правоохоронних органах та органах контролю за ознаками, притаманни­ми організованій злочинній групі, згід­но з кримінальним законодавством.

Автор даної статті визначає корупційну злочинність як результат перетину системи криміно­генних та антикриміногенних факторів, виявлення яких, а також дослідження питань їхньої взаємодії є необхідною передумовою наукового забезпечення діяльності з протидії корупційній зло­чинності. Відтак цілком обґрунтованим вбачається визначення завданням кри­мінології пізнання системи криміноген­них та антикриміногенних факторів, ранжування їх за ступенем значущості й впливу на злочинність, встановлення ступеня взаємозв’язку між собою та гру­пами найбільш значущих інших явищ. З огляду на це й вбачаються актуаль­ними питання організованої корупційної злочинності як об’єкта кримінологічного дослідження.

Серед українських кримінологів зу­стрічаються думки щодо виокремлення злочинності загалом від злочинності в нашої державі на основі її національної особливості. Так, О. Костенко вислов­лює думку, що сучасна вітчизняна зло­чинність є особливим різновидом злочин­ності — це злочинність кризового типу. З одного боку, вона породжена соціаль­ною кризою в Україні, а з іншого — бу­дучи її породженням, сьогоднішня зло­чинність створює благодатний ґрунт для поглиблення кризи. Як стверджує науко­вець, вивести нашу країну із соціальної кризи можна, лише розірвавши це «зача­роване коло». Якщо його не розірвати, то будь-які реформи в Україні — політичні, економічні, правові, моральні тощо — приречені на невдачу, що ми наразі й маємо. Злочинність кризового типу має властивість зводити нанівець будь-які до­брі наміри реформаторів.

На думку О. Костенка, найнебезпечніший руйнівний вплив на правопорядок справляє корупційна злочинність. Кіль­кісна характеристика вітчизняної зло­чинності має другорядне значення, а пер­шорядного значення набуває в сучасних умовах її якісна характеристика, а саме такий її характер, який здатен зводити нанівець будь-які реформи в Україні. О. Костенко звертає увагу, що, на жаль, ця закономірність, відкрита криміноло­гічною наукою, сьогодні не враховуєть­ся. Саме тому всі спроби вивести Укра­їну з кризи є проявами волюнтаризму й утопізму. Це, на нашу думку, є акту­альним і для організованої злочинності.

Розкриваючи зміст корупційної зло­чинності, необхідно вказати на її ор­ганізовані форми, що було предметом вивчення багатьох українських та зару­біжних вчених. Наприклад, О. Філімонов зазначає, що в деяких випадках органі­зована злочинність і корупція пов’язані настільки тісно, що це дає підстави вче­ним виділяти корупцію як одну з ознак організованої злочинності. О. Гуров у свою чергу, говорячи про корупцію, вка­зує на постійний зв’язок посадових осіб з організованими злочинцями.

Л. Аркуша вважає корупцію елемен­том організованої злочинної діяльно­сті. Так, вона дотримується думки, що використання корумпованих зв’язків є обов’язковим елементом у діяльності формувань, які спеціалізуються на вчи­ненні злочинів у сфері економіки. О. Кальман, також вважає, що організо­вана злочинність у сфері економіки фак­тично не може існувати без підтримки й тісної взаємодії з владними структурами. Як зазначає вчений, в українських умо­вах це значною мірою обумовлено по­требою легалізації значних сум грошей, здобутих організованими злочинними угрупованнями в процесі своєї злочинної діяльності. Л. Багрій-Шахматов дійшов висновку, що корупція є не­одмінним елементом організованої зло­чинності, однією з основних її ознак.

Автор вказує на співвідношення корупції та органі­зованої злочинності, ана­лізуючи тексти міжнародних правових документів із цих питань. Наприклад, у Резолюції «Двадцять принципів боротьби з корупцією» № (97)24, прийнятій Комі­тетом Міністрів Ради Європи 6 листопа­да 1997 року, держави зобов’язуються забезпечити, щоб у всіх аспектах бо­ротьби з корупцією гіпотетично врахову­вались зв’язки корупції з організованою злочинністю й відмиванням брудних гро­шей (п. 19) [8].

У Рамковій Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти організованої злочинності від 21 липня 1997 року за­кріплено, що корупція є одним із трьох основних засобів (два інші — насильство й залякування), які дають можливість ватажкам організованої злочинності от­римувати прибуток, контролювати те­риторії, зовнішні та внутрішні ринки, продовжувати свою злочинну діяльність і проникати в легальну економіку. По­зиція, озвучена Генеральним секретарем ООН у його доповіді «Вплив організова­ної злочинної діяльності на суспільство загалом» на II сесії Комітету з попере­дження злочинів і кримінальному пра­восуддю Економічної й соціальної ради ООН у квітні 1993 року, полягає в тому, що корупція державних посадових осіб завжди була одним із засобів, яким на­давали перевагу організовані злочинні угруповання, складовою частиною їхньої стратегії й тактики, якій віддавалась пе­ревага перед застосуванням відкритого насильства. Гроші, які виплачуються у вигляді хабарів, вважаються босами ор­ганізованої злочинності добрим інвесту­ванням, накладними витратами, виправ­даними з точки зору «справи», оскільки це значно збільшує шанси на успіх і ймовірну безкарність, знижує або зво­дить нанівець небезпеку розкриття зло­чину з усіма втратами, до яких це може призвести. У прийнятих 1990 року VIII Конгресом Організації Об’єднаних Націй «Керівних принципах попереджен­ня організованої злочинності та боротьби з нею» йдеться про обов’язковість дослідження проблем взаємозв’язку ко­рупції з організованою злочинністю та заходів боротьби з нею під час розробки програм із запобігання злочинності.

У Кримінальній конвенції про бороть­бу з корупцією від 27 січня 1999 року встановлено конкретні заходи, яких необхідно вжити державам на національ­ному рівні. Так, кожна сторона вжива­тиме такі законодавчі та інші заходи, які можуть бути необхідними для встанов­лення у своєму національному законо­давстві кримінальної відповідальності за такі діяння: давання хабара національ­ним державним посадовим особам; от­римання хабара національними держав­ними посадовими особами; хабарництво членів національних представницьких органів; хабарництво іноземних держав­них посадових осіб; хабарництво чле­нів іноземних представницьких органів; давання хабара в приватному секторі; отримання хабара в приватному секто­рі; хабарництво посадових осіб міжна­родних організацій; хабарництво членів міжнародних парламентських асамблей; хабарництво суддів і посадових осіб між­народних судів; зловживання впливом, відмивання доходів, отриманих від зло­чинів, пов’язаних із корупцією; фінансові злочини.

Бусол О. зауважує, що з 18 травня 2013 року дня набрання чинності Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо приве­дення національного законодавства у від­повідність із стандартами Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією» від 18 квітня 2013 року всі корупційні правопорушення, пов’язані з отриман­ням неправомірної вигоди, віднесені до злочинів. Крім того, термін «хабар» за­мінений на «неправомірна вигода». Тоб­то поняття «корупційні злочини» цілком «легалізувалося» вже не тільки в міжна­родному, але й у вітчизняному праві.

О. Кваша стверджує, що корупція якісно змінює організовану злочинність, дозволяє останній зміцнювати свої пози­ції в суспільстві й державі, політизує її. Межі між корупційною та іншою діяль­ністю організованих злочинних структур вищого рівня практично не існує. Широ­ке розповсюдження корупції призводить до розвитку та вдосконалення організо­ваної злочинності, а якісне й кількісне зростання останньої у свою чергу тягне за собою збільшення кількості корупційних проявів та підвищення небезпечності її характеру. Тому заходи протидії коруп­ції та організованій злочинності можуть і повинні поєднуватися, застосовуватися в комплексі.

Згідно з позицією О. Шевченка ко­рупційна злочинність являє собою сукуп­ність умисних злочинів, що вчиняються особами шляхом використання наданих їм владних або службових повноважень, із корисливих мотивів та з метою неза­конного отримання неправомірної виго­ди матеріального або нематеріального характеру для себе чи третіх осіб або ж шляхом надання пропозицій таких ви­год іншим особам із метою незаконного використання наданих їм владних або службових повноважень.

Таким чином, учені розглядають ко­рупцію як форму проявів економічної зло­чинності (Л. Аркуша, А. Бойко, В. Бровкін, Я. Гілінський, Г. Горшенков, А. Де­ментьев, Ю. Демидов, Ю. Козлов, В. Лунєєв, Н. Лопашенко, А. Яковлев); озна­ку організованої злочинності, її елемент (Г. Миньковський, А. Гуров, В. Овчин- ський, І. Карпець, Ю. Ляпунов, А. Волобуєв, В. Кудрявцев, А. Алєксєєв, А. Репецька, В. Ларічев, В. Щербаков); один із засобів (міжнародні документи). Деякі вчені (А. Арефьєв, Н. Долгова, О. Карпо­вич, М. Мельник, С. Зарубин, С. Іншаков) вважають, що корупція й організо­вана злочинність є окремими поняттями, із чим ми не можемо погодитися. Коруп­ція й організована злочинність можуть проявлятися окремо, але наведені вище визначення вчених доводять, що нині, в умовах глобалізації, частіше зустріча­ються саме організовані форми корупції. С. Якимовій останній напрям видаєть­ся найпродуктивнішим для розв’язан­ня проблеми ефективної протидії корупційній злочинності, адже в його основі — комплексний підхід до цієї про­блеми, що дозволяє дослідити взаємо­зв’язок корупційної злочинності з інши­ми негативними явищами та процесами, включаючи економічну та організовану злочинність.

Сьогодні злиття чиновників і криміна­лу стало настільки тісним, що злочинці виконують офіційні функції в державно­му апараті, одночасно виступаючи чле­нами злочинного угруповання, підтвер­дженням чому є кримінальні справи, які порушені підрозділами з боротьби з організованою злочинністю МВС Украї­ни та Служби безпеки України стосовно депутатів Верховної Ради України, які виявилися учасниками ОЗУ.

Злочинність загалом руйнує нормаль­ні відносини в суспільстві, діючи проти його інститутів, натомість організована злочинність застосовує всі форми та ме­тоди, щоб спиратися на інститути дер­жави й суспільства, використовувати їх у своїх цілях, зокрема, за допомогою ко­румпованих відносин.

Організованій злочинній групі склад­ніше приховати свою діяльність, ніж ок­ремим злочинцям. На думку автора, організована злочинна група не приховує свою діяльність, а блокує реакцію держа­ви за допомогою корупції. Визнаючи ко­рупцію однією зі складових організованої злочинності, учені розглядають її як засіб забезпечення державними службовцями «даху» кримінальним структурам і форму взаємодії та зрощування політичної, економічної еліти зі злочинним світом.

О. Кваша вірно звертає увагу на те, що про тісний взаємозв’язок корупції й організованої злочинності свідчить той факт, що до спеціальних уповноважених суб’єктів, які в межах своєї компетенції безпосередньо здійснюють заходи щодо виявлення, припинення та розслідування корупційних правопорушень, віднесені також спеціальні підрозділи з боротьби з організованою злочинністю Міністерства внутрішніх справ України, податкової міліції, з боротьби з корупцією та орга­нізованою злочинністю Служби Безпеки України. У свою чергу Законом Укра­їни «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» 30 червня 1993 року до державних орга­нів, спеціально створених для боротьби з організованою злочинністю, віднесено такі: спеціальні підрозділи з боротьби з організованою злочинністю Міністерства внутрішніх справ України; спеціальні під­розділи з боротьби з корупцією та орга­нізованою злочинністю Служби безпеки України.

Стверджуючи про тісний зв’язок корупції та організованої злочинності, О. Жовнір розглядає їх як одне ціле або як обов’язковий структурний елемент один одного (переважно корупцію як елемент організованої злочинності). На думку вченого, корупцію, як і організо­вану злочинність, можна розглядати і як самостійне соціальне явища.

М. Мельник вважає, що корупційні злочини полягають у неправомірному використанні (зловживанні) посадовими особами органів державної влади або ор­ганів місцевого самоврядування наданої їм влади або свого посадового становища в особистих інтересах або інтересах тре­тіх осіб.

Зміни у функціонуванні громадян­ського суспільства зумовлюють зміни й в організованій злочинності. На погляд О. Користіна й С. Чернявського, сьогод­ні вплив організованої злочинності на економічні процеси характеризують, ок­рім інших, і такі тенденції, як виникнен­ня злочинних організацій якісно нового типу — корпоративних бізнес-структур, що мають легальний статус, поєднують легальні й нелегальні форми діяльності, використовують корупційні зв’язки в ор­ганах влади, правоохоронних органах та органах контролю.

Під організованою економічною зло­чинністю вчені розуміють високоорганізовану та впорядковану конспіративну протиправну господарську діяльність у межах і під прикриттям законної ді­яльності, яка спричинює істотну шко­ду національній економіці й вчиняється злочинними організаціями з ієрархічною структурою, стійкою взаємодією й розподілом функцій та сформованою статусно-рольовою системою всередині ор­ганізацій, що спрямована на отримання надприбутків, використовуючи корумпо­вані зв’язки з державними чиновниками як для посилення своєї діяльності, так і для організації ефективного захисту від соціального контролю.

О. Огородник виділяє конкретні озна­ки прояву організованої злочинної діяль­ності, що супроводжується корумповани­ми зв’язками: складний спосіб вчинення злочинних дій та забезпечення безпеки для конкретних учасників їх скоєння під час участі в них декількох виконавців із чітким розподілом рольових функцій; ха­рактер спрямованості злочинних акцій, пов’язаних з отриманням великих гро­шових сум або дорогих матеріальних цін­ностей; ретельно продуманий (невипадковий) вибір об’єктів злочинного посягання; специфічне поводження затриманих під­озрюваних осіб (наприклад, відмову від давання показань, які супроводжуються погрозами на адресу слідчого та ін.); час­та відсутність свідків чи їхня повна «не­інформованість», нещирість потерпілих і свідків; швидке спрацьовування захисних засобів, характерних саме для злочин­них організацій, які мають корумповані зв’язки, групи безпеки, «своїх» адвока­тів (спроби підкупу або погроз слідчому і його близьким, тиск на слідчого з боку «впливових» осіб та ін.).

Автор наголошує на тому, що наявність корумпованих зв’язків для організованих злочинних формувань і зв’язок корумпованого чиновника з та­кими формуваннями — це оптимальне рішення щодо досягнення злочинного результату й убезпечення існування та функціонування двох явищ, що розгля­даються.

Організована злочинність зацікавле­на створити відповідні позиції у владних структурах для відстоювання в них сво­їх інтересів, забезпечення сприятливих умов для протиправної діяльності й уник­нення відповідальності, а корупція у свою чергу зацікавлена в розширенні можли­востей організованих злочинних угрупо­вань (фінансових, організаційних тощо). Тому широке розповсюдження корупції неодмінно призводить до зростання орга­нізованої злочинності, а якісний і кількіс­ний розвиток останньої неодмінно тягне за собою збільшення кількості корупційних проявів і підвищення небезпечності їхнього характеру.

Таким чином, організована економіч­на злочинність, згідно з багатьма дослі­дженнями кримінологів, включає в себе такий елемент, як корупційна злочин­ність. У свою чергу корупційна організо­вана злочинність є завжди економічною злочинністю.

У науці широко застосовується по­няття «організована економічна злочин­ність», є приклади вживання терміну «організована корупційна злочинність». Наприклад, В. Астанін у своїй роботі вживає терміни «корупційні злочини організованого характеру» й «організова­на корупція», проте, як і інші вчені, не дає їм визначення.

Таким чином, автор робить висновок, що можна ввести в науковий обіг поняття «органі­зованої корупційної злочинності» як са­мостійного соціально-правового явища — різновиду економічної злочинності, що відбувається з використанням корупційних зв’язків в органах влади, правоохо­ронних органах та органах контролю за ознаками, притаманними організованій злочинній групі, згідно з кримінальним законодавством.

У статті Михайленко Д.Г. “Норма про незаконне збагачення як елемент завершального рубежу протидії корупції в Україні”, опублікованій у збірнику наукових праць Національного університету “Одеська юридична академія”, 2014 р.,  Т. 15, (С. 244-256) досліджуються теоретичні й нормативні положення національної системи права, які блокують в Україні повноцінну реалізацію норми про незаконне збагачення (у розумінні ст. 20 Конвенції ООН проти корупції), та визначається їх дійсне співвідношення зі складом цього злочину. Установлюється, що основною перепоною введення до правової системи України досліджуваного антикорупційного інструменту є принцип презумпції невинуватості.

За період незалежності України відбулося значне поширення злочин­ності службових осіб, яка становить основну частину корупційної злочин­ності. Відповідно до щорічних звітів міжнародної організації “Transparency International”, Україна традиційно оцінюється як держава зі значним рів­нем корупції. Так, у 2013 р. Україна посіла 144 місце у світі з балом 25,     а за результатами Індексу сприйняття корупції у 2014 р. наша держа­ва так і не подолала межу «корупційної ганьби», отримавши лише один додатковий бал, порівняно із 2013 р., і залишається в клубі тотально ко­румпованих держав (26 балів зі 100 можливих і 142 місце зі 175 позицій).

Автор наголошує, що незважаючи на можливе скептичне ставлення до індексу сприйняття корупції з позиції його методики, цей показник ставить Україну в один ряд із країнами, які вважаються в Європі найбільш корумпованими, а це нега­тивно впливає на міжнародний авторитет, інвестиційну привабливість кра­їни тощо. Разом із тим значна корумпованість управлінських інституцій не відображається в даних офіційної статистики щодо характеристик злочин­ності в Україні, розміщених на сайтах Генеральної прокуратури України (gp.gov.ua) та Міністерства внутрішніх справ України (mvs.gov.ua), за якими службові злочини традиційно становлять невелику питому вагу в структурі злочинності. Так, за 2014 р. усього обліковано 529 139 злочинів, а з них тих, які кваліфікуються за статтями розділу XVII Кримінального кодексу України (далі – КК України) «Злочини у сфері службової діяль­ності та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг», лише 15 560 (питома вага 2,9%); у 2013 р. ці цифри були, відповідно, 563 560 і 16 586 (2,9%); у 2012 р. – 483 998 і 15 124 (3,1%); у 2011 р. – 515 833 і 15 969 (3,1%); у 2010 р. – 500 902 і 17 980 (3,6%); у 2009 р. 434 678 і 17 648 (4,1%); у 2008 р. – 384 424 і 15 495 (4%); у 2007 р. – 401 293 і 15 555 (3,9%); у 2006 р. – 420 900 і 16 396 (3,9%); у 2005 р. – 485 725 і 17 922 (3,7%) тощо. Наведена офіційна статистика значно відріз­няється від даних щодо характеристик корупції, які одержуються іншими способами, і засвідчує скоріше можливості й бажання правоохоронних органів фіксувати корупційні злочини, а стабільність основних показників корупції, узятих як із офіційних, так і із неофіційних джерел, свідчить, що реформа антикорупційного законодавства, яка проводиться в Україні з 2009 р., не обмежує реальні корупційні практики. Крім того, ситуація, за якої, згідно з офіційною статистикою, група злочинів займає невелику частку в структурі злочинності, а їх проблемі присвячується значна ува­га в наукових розробках, є додатковим підтвердженням високого рівня латентності корупційної злочинності в Україні та значного її поширення.

Михайленко Д.Г. підкреслює, що звичні механізми кримінально-правової протидії корупційним злочинам довгий час зводилися і зводяться нині до наявності одного рубежу – уста­новлення заборони конкретних корупційних діянь, що є суспільно небезпеч­ними. Розгалужена диференціація підстав кримінальної відповідальності за корупційні злочини, здійснена в Україні, принципово не змінила сам інститут корупційних злочинів, що, як видається, знаходиться ще в моделі, виробле­ній за років СРСР з урахуванням наявних у ті часи інституцій управління й обсягів корупції. Реалії корупційних відносин сьогодення, інституціоналізація корупції в Україні вже давно потребують принципово нових рішень, у тому числі й у площині кримінального права. Нова модель кримінально-правової протидії корупції повинна будуватися за принципом «багаторубіжності», коли кримінально-правові заборони будуть реалізовуватися не тільки щодо кон­кретних корупційних діянь (основний рубіж), а й щодо поведінки, яка ще не є корупційним діянням, але формує визначений корупційний ризик, наявність якого вже є суспільно небезпечною (попередній рубіж), а також щодо подаль­ших об’єктивних виявів учинених у минулому актів корупції, які залишилися латентними (завершальний рубіж). Додатковим підтвердженням перспектив­ності такого підходу є те, що боротьба з корупцією шляхом установлення відповідальності на підставі побічних ознак корупції (принцип незаконного збагачення) передбачається Концепцією довгострокового соціально-економіч­ного розвитку РФ на період до 2020 р. як один із кроків формування інституційного середовища інноваційного розвитку, що є обґрунтованим. Схожою з означеною є модель ешелонування кримінально-правової протидії корупції, яка окреслена лише в загальних рисах у літературі і відрізняється від за­значеної вище змістом рубежів.

На думку автора, конструювання багаторубіжної моделі кримінально-правової протидії корупції передбачає послідовне розроблення її окремих складових, зокре­ма такого інструменту, як кримінальна відповідальність за незаконне зба­гачення як елемент завершального рубежу, що демонструє актуальність такого дослідження. Разом із тим окреслене завдання не може бути вирішене в одній статті, що зумовлює необхідність її сегментації. У зв’яз­ку із цим метою статті є встановити, які положення (як теоретичні, так і нормативні) національної системи права блокують в Україні повноцінну реалізацію норми про незаконне збагачення (у розумінні ст. 20 Конвенції ООН проти корупції), і визначити їх дійсне співвідношення зі складом досліджуваного злочину.

Норма про незаконне збагачення була введена до КК України й надалі корегувалася з метою виконання зобов’язань, узятих Україною в результа­ті підписання 11.12.2003 р. в м. Меріда (Мексиканські Сполучені Штати) та ратифікації 18.10.2006 р. Конвенції ООН проти корупції (далі – Конвенція), зокрема її ст. 20, згідно з якою за умови дотримання своєї Конституції й основоположних принципів своєї правової системи кожна Держава-учасниця розглядає можливість ужиття таких законодавчих та інших заходів, які можуть бути необхідними для визнання злочином умис­ного незаконного збагачення, тобто значного збільшення активів держав­ної посадової особи, яке перевищує її законні доходи і які вона не може раціонально обґрунтувати. Тут варто зауважити, що зазначена Конвенція ООН не є першим актом, який зобов’язав держави розглянути можливість установлення кримінальної відповідальності за незаконне збагачення. Ви­користання ж її в цій роботі як міжнародного стандарту щодо поля підстав кримінальної відповідальності за корупційні діяння пов’язане передусім із тим, що саме Конвенція ООН проти корупції є першим і поки що єдиним міжнародним документом із ратифікованих Україною, який до корупційних злочинів зараховує незаконне збагачення.

Водночас такий підхід Конвенції не є новим чи унікальним. Так, згідно зі ст. 9 («Незаконне збагачування») Міжамериканської конвенції проти корупції від 29.03.1996 р., відповідно до своєї Конституції та основних принципів своєї правової системи, кожна Держава-учасниця, яка ще не зробила цього, повинна вжити необхідних заходів щодо встановлення за своїм законодавством як злочину суттєвого збільшення майна урядового чиновника, яке він не може зрозуміло пояснити стосовно його законних заробітків під час здійснення своїх функцій. Відповідно ж до ст. 1 Кон­венції Африканського союзу про запобігання та боротьбу з корупцією від 12.07.2003 р., незаконне збагачення означає значне збільшення активів державної посадової особи або будь-якої іншої особи, яке вона не може раціонально обґрунтувати виходячи з її доходу. Таке діяння, згідно зі ст. 8 цієї Конвенції, держави-учасниці повинні визнати злочином.

Дослідження міжнародних стандартів кримінально-правової протидії корупції дало змогу проф. Н.А. Зелінській відмітити, що конвенційні по­ложення щодо встановлення кримінальної відповідальності за незаконне збагачення є важливим антикорупційним механізмом, з чим варто погодитися.

Нескладно виявити, що формулювання складу незаконного збагачення в міжнародних документах суттєво відрізняється від того, яке міститься у ст. 368-2 КК України. Основні і принципові відмінності полягають у та­кому: 1) норма кримінального закону України не містить положення, за яким прямо перекладається тягар доказування законності значного збіль­шення активів на самого публічного службовця, чиї майнові статки зросли непропорційно до задекларованих доходів; 2) Конвенція прямо наголошує на відсутності необхідності встановлювати суспільно небезпечне діяння й передбачає караність саме значного збільшення активів (наслідок), тоді як за КК України необхідно встановити саме набуття у власність акти­вів (до змін від 12.02.2015 р. – набуття у власність майна, а до змін від 14.10.2014 р. – одержання неправомірної вигоди) або передавання таких активів будь-якій іншій особі, що є діяннями.

Означені невідповідності норми про незаконне збагачення за КК Укра­їни зумовили можливість покладення на неї функцій елемента як основ­ного, так і завершального рубежу протидії корупції. При цьому фактично ст. 368-2 КК України повноцінно застосовується лише як резервна підста­ва для кримінальної відповідальності за одержання (набуття) неправомір­ної вигоди за умови відсутності в діях корупціонера ознак іншого злочину, тобто як елемент основного рубежу. Основне ж завдання, яке прагнув вирішити законодавець, – передбачити в КК України аналог ст. 20 Кон­венції, не досягнуто і причиною цього є наведені вище відмінності. При цьому склад незаконного збагачення, який пропонується Конвенцією, на відміну від ст. 368-2 КК України, не може бути використаний як елемент основного рубежу і призначений для притягнення до відповідальності за корупційні діяння лише в тих випадках, коли не вдалося особу викрити в учинені конкретного діяння, проте суттєве збільшення її активів дає змогу обґрунтовано дійти висновку, що такі діяння мали місце в минуло­му. Запровадження ж відповідальності за незаконне збагачення в Україні шляхом уведення конструкції складу, який передбачався ст. ст. 368-1, 368-2 КК України та міститься в чинній редакції ст. 368-2 КК України, не привело до виконання Україною ст. 20 Конвенції.

Як стверджує автор статті, викладеним важливим є вивчення доцільності й можливо­сті вдосконалення кримінально-правового механізму протидії корупції в Україні за рахунок повноцінної реалізації в межах КК України норми про незаконне збагачення в розумінні ст. 20 Конвенції. У юридичній літера­турі вже накопичений деякий матеріал щодо введення відповідальності за незаконне збагачення в тому значенні й із тими ознаками, як це перед­бачається ст. 20 Конвенції. У цьому випадку звертає на себе увагу, що всі противники криміналізації незаконного збагачення передусім виходять із того, що ст. 20 Конвенції порушує принцип презумпції невинуватості, що є основним аргументом проти її введення в національне законодав­ство. Означеної думки притримуються, зокрема, такі відомі юристи, як А.І. Алєксєєв, Г.І. Богуш, О.О. Дудоров, В.М. Киричко, В.І. Михайлов, Ю.П. Синельщиков, В.І. Тютюгін та інші.

Так, зазначається, що наявність в особи обов’язку обґрунтувати збіль­шення власних активів сприймається не інакше як обов’язок довести за­конність їхнього походження, а отже, підтвердити дотримання законодав­ства і правомірність своїх дій , тобто відсутність своєї вини. Про перенесення тягаря доказування на обвинуваченого (у тому числі в ситуації, що розглядається) можна говорити лише після внесення концептуальних змін до ст. 62 Конституції України, відповідно до якої ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Формулювання кримінально-правової норми про незаконне зба­гачення у ключі, рекомендованому Конвенцією, однозначно суперечило б наведеному конституційному правилу.

Згідно з доповіддю Групи щодо огляду здійснення Конвенції ООН проти корупції [13], велика кількість країн не впровадила кримінальної відпо­відальності за незаконне збагачення з огляду на різноманітні причини, основною з яких є конституційні перешкоди. Так, у більшості країн із гру­пи африканських держав запровадженню кримінальної відповідальності за незаконне збагачення заважають перешкоди конституційного (порушення принципу презумпції невинуватості) або практичного характеру (склад­ність порушення справи через труднощі, пов’язані з проведенням фінан­сового профілювання, оцінюванням чистої вартості майна, виявленням і арештом активів тощо) (п. 15 зазначеної вище доповіді). Кримінальна від­повідальність за незаконне збагачення передбачена лише в двох із дев’яти держав Східної Європи, хоча в одній із них відповідне положення вважа­ється розпливчастим і неконкретним (у доповіді не називаються конкретні країни, проте скоріше за все в останньому випадку йдеться про Україну). У більшості країн цього регіону встановленню такого складу злочину пере­шкоджають конституційні норми (положення про тягар доказування, пре­зумпції невинуватості та інші особливості законодавства) (п. 17 доповіді). Як відзначається в п. 18 доповіді, що аналізується, усі держави-учасниці з групи західноєвропейських та інших держав повідомили, що встановлен­ню кримінальної відповідальності за незаконне збагачення перешкоджа­ють конституційні обмеження, які стосуються презумпції невинуватості й перенесення тягаря доведення.

Разом із тим у більшості з дев’яти держав Азіатсько-Тихоокеансько­го регіону Конституція й законодавство не перешкоджають установленню кримінальної відповідальності за незаконне збагачення (цей склад перед­бачено в п’яти державах-учасницях із цього регіону, а в трьох інших готу­ється відповідне законодавство) (п. 16 доповіді).

Окрім поданого вище доказу, який є основною перепоною для запро­вадження відповідальності за незаконне збагачення за типом ст. 20 Кон­венції, наводяться також і інші аргументи, сума яких демонструє поле проблем, пов’язаних із цим нетиповим для українського кримінального права інструментом протидії корупції. Тут варто зазначити, що позиції, які відкидають можливість кримінальної відповідальності за незаконне збагачення, оперують не окремими аргументами для такого висновку, а використовують їх комбінаціями, у центрі яких знаходиться теза про пору­шення принципу презумпції невинуватості.

Проте інколи зазначається, що презумпція невинуватості не перешкод­жає законодавцю реалізувати норму Конвенції про незаконне збагачення шляхом проведення відповідних перевірок компетентними органами щодо законності отримання тих чи інших доходів посадової особи з метою ви­явлення фактів незаконного збагачення, у тому числі, із застосуванням норм Кримінального процесуального кодексу (далі – КПК) РФ. При цьому не зовсім зрозумілим є те, як саме будуть надалі використо­вуватися результати такої перевірки – для застосування конфіскації “іп rem” чи для притягнення особи до кримінальної відповідальності, а також те, чи буде в такому випадку існувати обов’язок публічного служ­бовця раціонально обґрунтувати збільшення активів. Є також точка зору, згідно з якою норма про незаконне збагачення не суперечить принципу презумпції невинуватості, так само як і праву особи не доводити свою невинуватість, оскільки в конституційних нормах ідеться про право особи не доводити невинуватість у вчиненні злочину. При цьому за нормою про незаконне збагачення злочином (суспільно небезпечним винним діянням) є значне збільшення активів. Отже, вимоги Конституції України не поши­рюються на право особи не доводити інші, ніж невинуватість у вчиненні злочину, обставини, зокрема обґрунтування походження активів. Предме­том доказування за цим злочином буде наявність в особи активів, а та­кож ненадання раціонального обґрунтування їхнього походження. Звісно, обов’язок доказування залишається за уповноваженими органами держави. Такі міркування пов’язані з вузьким буквальним розумінням одного з елементів принципу презумпції невинуватості. Між тим цей основопо­ложний принцип передбачає також положення щодо тягаря доказування, яке однозначно страждає під час реалізації ст. 20 Конвенції, що визнано серед науковців і розумілося при виробленні тексту Конвенції, а тому з наведеними доказами погодитися не можна.

Окрім посилання на порушення нормою про незаконне збагачення принципу презумпції невинуватості, додатково зазначається, що подібно до інших норм, Конвенція вимагає умисного характеру діяння («коли він (злочин) відбувається умисно»). У цьому випадку незрозуміло, стосовно якого діяння повинна встановлюватися вина у формі умислу, так як «зна­чне збільшення активів» є не дією (бездіяльністю) особи, а його наслідком. Дія (бездіяльність) презюмується й не потребує доказування, що супе­речить положенню класичного кримінального права про відповідальність особи лише за свої винні дії (бездіяльність). На таке зауважен­ня варто зазначити, що в міжнародному праві поняття вини має дещо інше функціональне призначення і зміст, порівняно з національним правом. Зо­крема, на думку Ю.О. Колосова, у міжнародному праві вина – це сам факт учинення суб’єктом протиправної дії, і для уникнення змішування понять у міжнародному праві потрібно говорити не про ставлення у вину, а про ставлення вчиненої дії. Останнє підтверджується також тим, що як у Міжамериканській конвенції проти корупції від 29.03.1996 р., так і в Конвенції Африканського союзу про запобігання та боротьбу з корупцією від 12.07.2003 р. серед ознак складу незаконного збагачення умисел не згадується. У цьому контексті видається, що вказівка Конвенції на умисний характер незаконного збагачення покликана усунути можли­вість конструювання в національному праві таких підстав кримінальної відповідальності за цей злочин, які передбачали б серед іншого можливість засудження особи в ситуаціях, коли суттєве збільшення її активів, яке не узгоджується з її легальними доходами й не може бути нею раціональ­но обґрунтоване, відбулося поза усвідомленням, волею і контролем такої особи та не було її метою. Наприклад, унесення без будь-яких підстав на рахунок суб’єкта незаконного збагачення коштів без його відома з ме­тою подальшого ініціювання кримінальної відповідальності. При цьому для уникнення використання такого пояснення збільшення активів самим пу­блічним службовцем з метою ухилення від кримінальної відповідальності поряд зі складом незаконного збагачення варто передбачити норматив­не положення, за яким у разі виявлення цим службовцем безпідставного збільшення своїх майнових активів, яке відбулося поза його усвідомлен­ням, волею й контролем і не було метою суб’єкта незаконного збагачення, останній зобов’язаний невідкладно (у розумний строк) письмово повідо­мити про це відповідний уповноважений антикорупційний орган, інакше таке збагачення має вважатися умисним (у наведеному значенні) й тягти відповідальність на загальних умовах.

Крім того, тоді як у кримінальному праві поняття вини (як умислу, так і необережності) сконструйовано виходячи з ознак матеріального складу злочину (ст. ст. 23-25 КК України), у злочинах із формальним складом прямий умисел виражається лише в тому, що особа усвідомлює суспільно небезпечний характер діяння при його вчиненні. При цьому потрібно погодитися з А.Н. Трайніним, що немає злочинів, які не завдають шкоди об’єкту, бо це парадокс само по собі.

Автором робиться висновок, що винне ставлення до наслідків злочину (у цьому випадку негатив­них змін у охоронюваних суспільних відносинах) із формальним складом, які будуть виражатися в заподіянні чи можливості заподіяння істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі, що, вихо­дячи з положень ч. 2 ст. 11 КК України, є обов’язковими для уникнення визнання такого діяння малозначним, як і самі наслідки, презюмується. У зв’язку з цим презюмування діяння у складі незаконного збагачення, як і презумування наслідків у формальних складах злочинів, є лише прийо­мом юриспруденції, який ґрунтується на припущенні наявності в минуло­му протиправного корупційного діяння (діянь) у разі встановлення настан­ня відповідного наслідку (суттєве збільшення активів). Як видається, така спростовна презумпція повною мірою має право на існування та правову регламентацію, оскільки опирається на підтверджений життєвим досвідом зв’язок між фактом, який припускається (наявність протиправного коруп­ційного діяння), і фактом, який установлений (суттєве збільшення активів публічного службовця) і сприятиме ефективності дії досліджуваного інсти­туту кримінального права.

Також автор зазначає, що наведене заперечення впровадження нор­ми про незаконне збагачення, яке ґрунтується на легальному визначенні злочину виключно як діяння (ч. 1 ст. 11 КК України), не є переконливим, адже в контексті складу, описаного в ст. 20 Конвенції, незаконне збага­чення хоча й ідентифікується за результатом – значне збільшення активів, але цей результат пов’язаний причиновим зв’язком із раніше вчиненим діянням чи діяннями. Адже очевидно, що збільшення активів службової особи не може відбутися без учинення нею діяння. З урахуванням цього потрібно підтримати точку зору В.М. Боркова, за якою, якщо наслідки злочинної поведінки піддаються фіксації, але виникають серйозні пробле­ми з установленням конкретних обставин заподіяння шкоди, постає питан­ня про допустимість опису складу злочину за допомогою вказівки на осо­бливості суб’єкта й результатів його злочинної діяльності, не вимагаючи від правозастосовця встановлення діяння, його способу й інших обставин. Якщо вважається можливим презюмувати наслідки (у конструкціях фор­мальних складів), так чому б не презюмувати наявність діяння або навіть злочинної діяльності особи виходячи з її результатів. Подібні склади мож­на було б назвати, наприклад, результативними. На користь такої ідеї та як додатковий контраргумент свідчить практика широкого використання в усіх правових державах техніки презумпцій. Пояснювати ж неможливість уведення норми про незаконне збагачення тим, що буде допущено презюмування певних фактів на фоні використання презумпцій щодо інших правових ситуацій є непослідовною позицією.

Подані вище положення варто покласти в основу моделювання складів злочинів завершального рубежу протидії корупції, що, як видається, не повинен зводитися лише до незаконного збагачення. Актуальним у цьому напрямі є виявлення й інших об’єктивних виявів (наслідків, результатів) корупції в діяльності відповідного суб’єкта та їх криміналізація, що буде правовим рішенням проблеми латентності корупційних злочинів.

Також у юридичній літературі зазначається, що неможливість держав­ної посадової особи раціонально обґрунтувати значне збільшення активів може бути встановлена в різних ситуаціях: а) коли самозбагачення здійс­нене з порушенням вимог закону; б) коли збагачення було без порушень закону, однак особа це не може підтвердити (зокрема, у випадках втра­ти відповідних документів; смерті власників, які подарували чи на інших умовах передали майно без документів; привласнення знайденого майна чи такого, що випадково опинилося в особи тощо). Якщо за таких обста­вин неможливість державної посадової особи раціонально обґрунтувати значне збільшення активів буде завжди пов’язуватися із незаконним зба­гаченням, то це, по суті, є припущенням, а, відповідно до ч. 3 ст. 62 Кон­ституції України, обвинувачення не може ґрунтуватися на припущеннях. При притягненні до відповідальності за незаконне зба­гачення презюмується походження доходів посадової особи внаслідок корупційного діяння, хоча насправді ці кошти можуть мати будь-яке похо­дження, нехай навіть і незаконне, але зовсім не обов’язково пов’язане з корупцією. Такі доводи не можуть бути перешкодою для встановлення зазначеної вище правової презумпції, оскільки, по-перше, таке припущен­ня є спростовною презумпцією, а по-друге, ознакою будь-якої правової презумпції є наявність в її основі неповного індуктивного умовиводу з імовірністю наявності передбачуваного в ньому факту, що повною мірою відповідає принципам права та, як уже зазначалося, широко використову­ється в сучасній юриспруденції. При цьому правова презумпція не може бути побудована з використанням повної індукції, за якої статистична пов­торюваність життєвих процесів сприймається як сувора закономірність, у зв’язку з тим, що за виявлення такого роду закономірності підсумком буде не ймовірне припущення, що допускає можливість свого спростування, а практично достовірне знання.

На підставі наведеного щодо складу незаконного збагачення видається, що перешкоди теоретичного характеру для презюмування винного (умис­ного) ставлення до діянь, які призвели до суттєвого збільшення майнових активів суб’єкта корупційного правопорушення й також презюмуються, відсутні. Викладене вище засвідчує, що положення ст. 20 Конвенції щодо умисного характеру незаконного збагачення не може бути перепоною для дієвості цього правового інструменту. У іншому ж випадку припис ст. 20 Конвенції через таку штучно створену інтерпретаторами внутрішню супе­речність узагалі втрачає сенс.

Окрім цього, аргументом проти встановлення кримінальної відповідаль­ності за незаконне збагачення називається те, що у ст. 20 Конвенції ве­деться мова про неможливість особи раціонально обґрунтувати збільшен­ня своїх активів, а це означає, що йдеться про показання або пояснення особи щодо своїх раніше вчинених дій, що суперечить ч. 1 ст. 63 Консти­туції України. Таке зауваження фактично є додатковим аргу­ментом проти обмеження принципу презумпції невинуватості в частині перерозподілу тягаря доказування та може бути спростовано шляхом за­стосування тесту на пропорційність, що буде детально показано в окремій публікації. Крім того, варто звернути увагу, що, відповідно до означеного положення Конституції, особа не несе відповідальності саме за відмову давати показання або пояснення щодо себе, тобто за ст. 385 КК України, що додатково підтверджується частиною другою цієї самої статті. Згідно з ч. 1 ст. 18 КПК України, жодна особа не може бути примушена визнати свою винуватість у вчиненні кримінального правопорушення або примуше­на давати пояснення, показання, які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення в учиненні нею кримінального правопорушення. Разом із тим законодавство України не містить положень, які забороняли б суду під час вирішення справи доходити негативних висновків для обвинуваче­ного при оцінюванні наявних по справі доказів (у цьому випадку доказів значного збільшення активів публічного службовця, що не відповідає його доходам) у разі його відмови давати показання. Навпаки, така інтерпре­тація зазначеного конституційного положення відповідає висновкам Єв­ропейського суду з прав людини (далі – Європейський суд) у справі John Murray v. United Kingdom, за якими з урахуванням вагомості наявних проти особи доказів те, що з її відмови під час арешту, допиту в поліції та на судовому розгляді дати пояснення зроблено несприятливі для неї ви­сновки, було питанням здорового глузду й уважати це несправедливим чи необгрунтованим за таких обставин не можна, також неможливо сказати, що виведення розумних висновків із поведінки цієї особи є перекладенням тягаря доведення з обвинувачення на захист, а отже, і порушенням прин­ципу презумпції невинуватості. У п. 47 зазначеного рішення Європейський суд указав, що «право на мовчання» не є абсолютним. У цьому випадку необхідно тільки нормативно регламентувати описану вище можливість суду, наприклад, у структурі складу незаконного збагачення, як це пропо­нується у ст. 20 Конвенції.

У контексті, що розглядається, також звертає на себе висновок Євро­пейського суду у справі Van Vondel v. Netherlands, за яким право не відповідати на запитання й не давати свідчень проти самого себе не можна тлумачити як таке, що надає загальний імунітет щодо дій, мотивом яких є бажання уникнути розслідування. Не кожен захід, застосований, щоб заохотити особу надати інформацію органам влади, належить розгляда­ти як неправомірний примус; не забороняється застосовувати примусові повноваження, вимагаючи від осіб надання відомостей, скажімо, про їхні фінансові активи, хоча їхнє ненадання й може тягти за собою покарання.

Отже, суд може робити негативні висновки з мовчання обвинуваченого, коли фактичні обставини справи (значне збільшення активів публічної по­садової особи, яке перевищує її законні доходи) явно вимагають від особи надати пояснення (раціонально обґрунтувати походження таких активів), якщо при цьому таке мовчання не є основною підставою для обвинуваль­ного вироку, що й передбачає склад незаконного збагачення.

У юридичній літературі також висловлюється думка, що стаття про не­законне збагачення у вигляді, пропонованому Конвенцією, може призвести до порушення принципу non bis in idem. Так, зазначається, що визнання значного збільшення активів суспільно небезпечним діянням і підставою кримінальної відповідальності в більшості випадків може суперечити поло­женню про неможливість притягнення двічі до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення, адже незаконне збага­чення не потрібно вважати самостійним діянням у кримінально-правово­му розумінні (окремим інтелектуальним та вольовим вчинком), оскільки останнє може виникнути лише через учинення іншого діяння (оскільки будь-які не передбачені законом випадки отримання активів у значному розмірі службовими особами охоплюються іншими складами злочинів). В іншому разі збагачення не буде відповідати ознаці незаконного. Отже, притягнення до відповідальності за незаконне збагачення може призве­сти до повторного притягнення особи до кримінальної відповідальності за діяння, унаслідок якого було отримано активи, тобто за одне й те саме діяння. Крім того, пропонована норма опосередковано передбачає наяв­ність іншого, можливо, нерозкритого правопорушення, зокрема злочину, і може суперечити принципу невідворотності кримінальної відповідальності. Перше з наведених зауважень є таким, що не стосується суті норми про незаконне збагачення й засвідчує необхідність такого конструювання цього правового інструменту в національному праві, що забезпечувало б неможливість притягнення особи до кримінальної відповідальності за от­римання неправомірної вигоди водночас за статтями про злочини, які на­лежать до різних рубежів (у цьому випадку – основного й завершального) протидії корупції. Таку проблему доцільно вирішити шляхом введення до КК України поряд із нормою про незаконне збагачення положення, за яким ця норма не може засовуватися в разі, якщо суттєве збільшення май­нових активів особи становить інший злочин. Виходячи з того, що прин­цип невідворотності кримінальної відповідальності означає, зокрема, те, що, якщо особа, котра вчинила злочин, підлягає кримінальній відповідаль­ності, вона притягується до неї, то, навпаки, дія норми про незаконне збагачення як елемент завершального рубежу протидії корупції сприятиме його дотриманню, адже можливості притягнути до відповідальності корупціонера значно зростуть, що знизить латентність корупційних діянь.

Автор підводить наступний підсумок: викладене надає можливість відкинути спростовані вище аргументи, які наводяться проти норми про незаконне збагачення, і зосередити увагу на основній перепоні введення до правової системи України цього антикорупційного інструменту – принципі презумпції невинуватості. Такий висновок формує необхідність подальшого дослідження в напрямі вивчення можливо­сті й доцільності часткового обмеження дії принципу презумпції невинува­тості нормою про незаконне збагачення з метою протидії корупції в Україні.

Огляд підготувала Табак В.С.

Статистика корупційної злочинності

683f5a7e20414cc9-0 683f5a7e20414cc9-2 683f5a7e20414cc9-3 Безымянн1ый

Вы должны быть авторизованы, чтобы оставить комментарий.