| Главная | Рубрики | Информация о центре | Ссылки |                                                                                                                  Регистрация | Вход

Михайленко Дмитро Григорович

докторант кафедри кримінального права Національного університету «Одеська юридична академія», кандидат юридичних наук, доцент

Відповідальність за незаконне збагачення у контексті дотримання прав людини

Конвенцією ООН проти корупції передбачено важливий антикорупційний інструмент – норма незаконне збагачення (ст.20 Конвенції), за якою за умови дотримання своєї конституції та основоположних принципів своєї правової системи кожна Держава-учасниця розглядає можливість вжиття таких законодавчих та інших заходів, які можуть бути необхідними для визнання злочином умисного незаконного збагачення, тобто значного збільшення активів державної посадової особи, яке перевищує її законні доходи і які вона не може раціонально обґрунтувати. Саме з метою реалізації у національному праві ст.20 Конвенції до КК була введена і у подальшому корегувалася норма про незаконне збагачення (ст.368-2 КК). При цьому, враховуючи необхідність покладення на публічного службовця обов’язку раціонально обґрунтовувати збільшення активів у частині їх невідповідності законним доходам, гостро стало питання про відповідність моделі ст.20 Конвенції принципу презумпції невинуватості, що стало перешкодою для її автентичної реалізації у КК.

У зв’язку із цим, необхідним для досягнення правової визначеності є встановлення того, чи передбачається нормою про незаконне збагачення, що викладена у ст.368-2 КК України, обмеження принципу презумпції невинуватості. Крім того, у цьому контексті важливим також є виявлення, чи дозволяє суду чинна ст.368-2 КК України, яка прямо не передбачає обов’язку публічного службовця раціонально обґрунтовувати походження своїх активів, робити негативні висновки для такого службовця на підставі його відмови надавати зазначене вище обґрунтування.

З метою імплементації досліджуваної норми у національне законодавство та водночас обходу встановлення презумпції вини В.М. Борков пропонував передбачити відповідальність за «Корупційне збагачення», тобто перевищення посадовими особами своїх активів, а так само активів близьких родичів над законними доходами у значному розмірі. Наявність негативної ознаки стосовно незаконного збагачення посадової особи, на думку цього автора, можна встановлювати шляхом виключення з її активів, законність яких поставлена під сумнів, грошового утримання та інших офіційних доходів[1, с.29, 31].

При вирішені проблеми конструювання формули складу незаконного збагачення у контексті її взаємодії із принципом презумпції невинуватості слід звернути особливу увагу, що при складанні остаточного варіанту редакції ст.20 Конвенції зазначене питання мало декілька варіантів вирішення. Так, Колумбія ще на першій сесії (Відень, 21 січня – 1 лютого 2002 року) міжурядового Спеціального комітету відкритого складу з розробки Конвенції проти корупції (заснований Генеральною Асамблеєю в її резолюції 55/61 від 4 грудня 2000 року) пропонувала викласти статтю про незаконне збагачення у редакції по суті аналогічній тій, що пізніше також була запропонована В.М. Борковим, а саме: «… визнати як кримінально каране, коли воно вчинюється умисно, невиправдане збільшення багатства державного службовця в період його перебування на державній службі або протягом двох років після завершення цього періоду»[2, с.213]. Схожою у цьому контексті була пропозиція Алжиру, висловлена у рамках третьої сесії Спеціального комітету (Відень, 30 вересня – 11 жовтня 2002 року): «… визнати в якості кримінально караного незаконне збагачення або необґрунтоване збільшення майна, активів і доходів будь-якої публічної посадової особи, яке не відповідає її законному заробітку від виконання її обов’язків або з інших законних джерел»[2, с.214].

За чинною редакцією ч.1 ст.368-2 КК карається, набуття особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, у власність активів у значному розмірі, законність підстав набуття яких не підтверджено доказами, а так само передача нею таких активів будь-якій іншій особі.

Не складно виявити, що формулювання складу незаконного збагачення у Конвенції суттєво відрізняється від того, яке міститься у чинній ст.368-2 КК. Основні і принципові відмінності полягають у тому, що 1) КК не містить положення, за яким прямо перекладається тягар доказування законності значного збільшення активів на самого публічного службовця, чиї майнові статки зросли непропорційно легальним доходам; 2) Конвенція прямо наголошує на відсутності необхідності встановлювати суспільно небезпечне діяння і передбачає караність саме значного збільшення активів (наслідок злочинної діяльності), у той час коли за КК України необхідно встановити саме набуття у власність активів або передачу таких активів будь-якій іншій особі, що є діяннями.

У цьому контексті слід особливу увагу звернути на ст.330-2 КК Республіки Молдови, за якою незаконним збагаченням визнається володіння посадовою чи публічною особою, особисто або через третіх осіб, майном, вартість якого істотно перевищує отримані ним кошти і стосовно якого встановлено на підставі доказів, що воно не могло бути отримано законним шляхом. Конституційний Суд Республіки Молдови провів контроль конституційності зазначеної статті, який, зокрема, включав вивчення її співвідношення із принципом презумпції невинуватості. Так, згідно п. 45 Постанови Конституційного Суду Республіки Молдова від 16.04.2015 року[3]у світлі конституційних норм, обов’язок доведення покладається виключно на державні органи, а відповідно до п.107 цієї Постанови зазначено, що обов’язок доводити незаконне збагачення лежить виключно на державних органах. Наведений висновок Конституційний Суд Республіки Молдова правильно побудував, зокрема, на тому, що норма ст.330-2 КК не вимагає від державного службовця «раціонально обґрунтувати» своє майно (п.108 досліджуваної постанови).

Тут варто зазначити, що не викликає сумнівів, що можна встановити офіційні доходи службовця, проте майнові активи підозрюваного у незаконному збагаченні можуть бути сформовані не тільки офіційними доходами, а й за рахунок інших законних джерел, спектр яких (як витікає із п.164.2 ст.164 ПК України) є надто широким для повного встановлення стороною обвинувачення і виходить за межі об’єктивних можливостей та повноважень правоохоронних органів. Наприклад, незрозуміло яким чином встановити чи були за відповідний проміжок часу суб’єкту корупційного злочину передані кошти у вигляді відшкодування моральної шкоди (у позасудовому добровільному порядку), одержання майнових активів у результаті правочинів, які не підлягають реєстрації тощо.У зв’язку із цим, при всій зовнішній привабливості та формальній конституційності викладеного вище рішення, практично реалізувати такий підхід неможливо, оскільки можливості правоохоронної системи довести відсутність законних підстав є вкрай незначні, оскільки необхідно буде спростовувати всі захисні версії підозрюваної службової особи, що часто є неможливим і буде породжувати сумніви, які не можна усунути.

Із припису ч.1 ст.368-2 КК не вбачається хто саме повинен доказувати ту ознаку складу незаконного збагачення, яка витікає із конструкції «…законність підстав набуття яких не підтверджено доказами…». Так, якщо інтерпретувати наведене положення ч.1 ст.368-2 КК у системному зв’язку із ч.2 ст.62 Конституції України та ч.2 ст.17 КПК, за якими ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення, то слід прийти до висновку, що саме сторона обвинувачення повинна довести, що законність підстав набуття активів суб’єктом владних повноважень не підтверджено доказами.Намагання ж творців ст.368-2 КК обґрунтувати відсутність прямої вказівки у межах складу незаконного збагачення на перекладення тягаря доказування на сторону захисту у частині «раціонального обґрунтувати походження надмірних активів» тим, що суд і так матиме можливість робити негативні висновки з мовчання обвинуваченого [за аналогією з підходом Європейського суду з прав людини у справі JohnMurray v. UnitedKingdom (Application № 18731/91)], коли фактичні обставини справи явно вимагають від особи надати пояснення[4; 5], не витримує жодної критики. Останнє пояснюється тим, що в Україні відсутні нормативні акти, які б регламентували порядок і можливості виведення судом висновків із відмови пояснювати певні обставини справи, що свідчить про відсутність такої ознаки допустимого обмеження права, як його передбачення законом. Означена ознака закріплена у пунктах 5 (всі обмеження визнаних прав повинні бути закріплені відповідно до національного закону) та 15 (жодне обмеження здійснення прав людини не вводиться інакше, як відповідно до національного закону загального застосування) Сіракузьких принципів[6], а також ґрунтується за підході, відображеному у ст.ст. 8, 9, 10, 11 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, за яким обмеження відповідних прав повинні встановлюватися виключно законом. Такий висновок заснований і на наведеному вище рішенні Конституційного Суду Республіки Молдова, який правильно підкреслив, що за досліджуваної моделі складу норми про незаконне збагачення не передбачається жодного виключення із принципу презумпції невинуватості, що стосується також і можливості суду робити негативні висновки з мовчання обвинуваченого.

Таким чином, за підходу до конструкції норми про незаконне збагачення, який реалізований у ст.368-2 КК, хоча і зберігається непорушним принцип презумпції невинуватості, але нівелюються очевидні переваги норми про незаконне збагачення у моделі, яка передбачає перекладення тягаря доказування зазначеної ознаки на сторону захисту. При цьому норма про незаконне збагачення не дозволяє суду робити негативні висновки для публічного службовця на підставі його відмови раціонально обґрунтовувати походження своїх активів.Введення ж такого інструменту, як кримінальна відповідальність за незаконне збагачення, та його ефективна дія неминуче пов’язані із необхідність обмеження деяких прав людини (принципу презумпції невинуватості, права не свідчити проти себе тощо) та прямого законодавчого закріплення можливості та умов такого обмеження. Пропоновані способи обійти чи завуалювати означені втручання в основоположні права людини були відкинуті при затверджені чинної редакції ст.20 Конвенції та приречені вихолощувати суть і дієву силу норми про незаконне збагачення.

Список використаних джерел:

  1. Борков В.Н. Проблемыкриминализациикоррупционногообогащения в России / В.Н. Борков // Уголовное право. – 2007. – №2. – С. 27–31.
  2. Подготовительные материалы (переговоры о разработке Конвенции Организации Объединенных Наций против коррупции). – Нью-Йорк: ООН, 2010. – 716 с.
  3. Постановление Конституционного Суда Республики Молдова «О контроле конституционности некоторых положений Уголовного кодекса и Уголовно-процессуального кодекса (расширенная конфискация и незаконное обогащение)» №6 от 16.04.2015 года: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.constcourt.md/ccdocview.php?tip=hotariri&docid=533&l=ru.
  4. 4. Пояснювальна записка до проекту Закону України № 4780 від 24.04.2014 року «Про Національне бюро антикорупційних розслідувань» : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=50785.
  5. 5. Пояснювальна записка до проекту Закону України № 4573 від 26.03.2014 року «Про Національне бюро антикорупційних розслідувань» : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=50428.
  6. 6. Сиракузскиепринципытолкованияограничений и отступлений от положенийМеждународногопакта о гражданских и политических правах (Документ ООН Е/CN.4/1985/4, Приложение (1985)) : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://legislationline.org/ru/documents/action/popup/id/14624.

Вы должны быть авторизованы, чтобы оставить комментарий.