Главная | Рубрики | Информация о центре |Ссылки                                                                                                                  Регистрация | Вход

Аналітичний огляд наукових статей з проблем протидії корупції

Корупція постає проблемою, розв’язання якої для багатьох країн є надзвичайно важливим завданням. Це повною мірою стосується і України, високий рівень корумпованості якої визнано її політичним керівництвом, законодавчим органом, вітчизняними та зарубіжними аналітиками, відповідними міжнародними інституціями. Таке становище в державі пояснюється тим, що Україна ще знаходиться на перехідному етапі свого розвитку від соціалістичного режиму до демократичного європейського вибору.

У статті Л.В. Білінської «Корупція як соціально-економічний феномен українського суспільства», опублікованій в журналі «Митна справа», 2013 — №2, ч.2 кн.1 (сс.. 407-412), розкрито феномен корупції, як одного із найбільш негативних соціальних явищ, що потребує глибокого та усестороннього наукового вивчення та аналізу з огляду на те, що в сучасному глобалізованому світі феномен корупції став реальним фактором загрози національній безпеці та демократичному розвитку держав.

Автор зазначає, що корупція набула рис найбільш небезпечного і поширеного соціально-негативного явища. Корупційні процеси сприяють зростанню тіньової економіки, зрощенню владних структур з криміналітетом, посиленню організованої і економічної злочинності, а також викликають неминучу моральну деградацію суспільства, загострення соціальних суперечностей. Не зважаючи на значну активізацію зусиль світової спільноти, ухвалення різних міжнародних актів, угод тощо, корупція залишається невід’ємною складовою діяльності будь-якого державного апарату (більшою чи меншою мірою).

Окремі аспекти корупції як соціально-економічного явища досліджувалися у роботах провідних вітчизняних та зарубіжних фахівців у даній сфері: В. Бутенка, С. Головатого, І. Данова, Л. Денисенка, О. Кальмана, М. Камлика, І. Матюхіної, М. Мельника, Є. Невмержицького, М. Полудьонного, О. Собового, О. Филимонова та інших.

Як зазначає автор, мета даної статті полягає в тому, щоб на основі аналізу наукових розробок, вітчизняного та світового досвіду, комплексного вивчення і теоретичних, і практичних питань, пов’язаних із феноменом корупції, з’ясувати сутність корупції як соціально-економічного феномена (с.407).

Тема корупції є однією з найгостріших проблем сучасного суспільства. Разом із тим це соціальне явище має свою давню історію і, як свідчить досвід, жодній із держав досі не вдалося її побороти. Хоча окремим державам за допомогою силових антикорупційних методів на певний період вдавалося істотно зменшити масштаби корупції, але з часом з’являлися нові схеми, методи та форми її прояву. Більше того, формування цілих корупційних мереж відбувається в самій системі державної влади, а це фактично виводить корупцію на вищий рівень організації, побудови досконаліших внутрішніх зв’язків і пристосування до зовнішніх чинників, що можуть втрутитися в її організацію.

Нині спостерігається посилення корупційних тенденцій в соціально-політичній і економічній сфері життя сучасного суспільства, зростає витонченість і системність корупційних правопорушень.

До осмислення цього феномена окрім юристів підключалися представники різних напрямів суспільствознавчої думки – соціологи, психологи, культурологи, політологи (с.408).

Як вказано в статті, сучасне поняття корупції починає складатися на межі Нового часу з початком утворення централізованих держав і нині існуючих правових систем. Важливий імпульс до осмислення корупції в нинішньому розумінні дають праці Макіавеллі. Корупцію він порівнював з хворобою, наприклад сухотами. Спочатку її важко розпізнати, але легше лікувати. Якщо ж вона запущена, то її легко розпізнати, але вилікувати важко. Так само і корупція в справах держави.

Автор зазначає, що в середовищі українських учених-правознавців та практиків не існує чіткого визначення поняття корупції. Основні підходи щодо розуміння корупції можна звести до наступного: корупція розуміється як підкуп-продажність державних службовців; корупція розглядається як зловживання владою або посадовим становищем, здійснене в певних особистих інтересах або в інтересах інших осіб; корупцію розуміють як використання посадових повноважень, статусу посади, а також її авторитету для задоволення особистого інтересу або інтересів третіх осіб.

Таким чином, автор пропонує визначити корупцію як складне соціальне (а за своєю суттю асоціальне, аморальне і протиправне) явище, що виникає в процесі реалізації владних відносин уповноваженими на це особами, які протиправно використовують надану їм владу для задоволення особистих інтересів (інтересів третіх осіб), а також для створення умов здійснення корупційних дій, приховування цих дій та сприяння їм (с.409).

Боротьбу з корупцією декларують держави практично усіх типів. Більше того, усі держави змушені тією чи іншою мірою боротися з нею. Така боротьба може полягати у створенні системи надійних правових та інституціональних гарантій суспільного іполітичного контролю за діяльністю державних органів, різного роду організацій та окремих службових осіб, або ж може зводитися лише до вимушених заходів владних структур, спрямованих на відновлення елементарного порядку в суспільстві, перерозподіл сфер впливу між різними кланами панівної олігархії та формуваннями мафіозного типу тощо.

Безпосереднім суб’єктом корупції, як особливого роду суспільних відносин, може виступати державний чиновник будь-якого рангу, політик чи функціонер громадської або інших організацій. Особами, які отримують вигоду від його дій, можуть бути: індивіди, вітчизняні чи зарубіжні фірми, політичні та громадські організації, спецслужби іноземних держав тощо.

У правовому відношенні корупція становить сукупність різних за характером і ступенем суспільної небезпеки, але єдиних за своєю суттю корупційних діянь, інших правопорушень (кримінальних, адміністративних, цивільно-правових, дисциплінарних), а також порушень етики поведінки посадових осіб, пов’язаних із вчиненням цих діянь.

Корупція завжди створює серйозні проблеми для розвитку будь-якої держави світу. Вона руйнує інститути влади і заважає ефективному управлінню державою, тому що порушує узаконені процедури.

На думку автора статті, за змістом можна виділити такі групи безпосередніх причин та умов розвитку корупції:

політичні (замкнутість системи управління, її повільний розвиток, відсутність системи виховання патріотичних почуттів, моральних якостей, поверховість при проведенні антикорупційної політики, відсутність державної ініціативи щодо створення громадських формувань, незалежних недержавних структур для зростання активності населення у боротьбі з корупцією) (с.410);

економічні (несприятливий режим діяльності підприємств; відсутність прозорості багатьох економічних процесів; на тлі багатих державні службовці не мають навіть помірного достатку);

правові (відсутність цілісної системи антикорупційних засобів, невизначеність відповідальності за корупційні діяння, формальний характер чинної системи декларування доходів, неповне визначення суб’єктів, не цілеспрямованість правоохоронних органів щодо виконання правових вимог при виявленні корупційних діянь, викритті винних у їх учиненні);

організаційно-управлінські (відсутність чіткої регламентації діяльності посадових осіб, поширеність у кадровій політиці випадків заміщення посад через знайомство, відсутність механізмів унеможливлений прийняття, на службу лідерів і членів злочинних угруповань та здійснення ними кар’єри, відсутність окремих працівників, які контролювали б цю сферу);

соціально-психологічні (нерозвиненість громадянської свідомості, корислива спрямованість державних службовців, професійна та моральна деформація частини керівників, що виявляється у поблажливому ставленні до корупції) тощо.

Автор вважає, що складність проблеми боротьби з корупцією полягає в реальній можливості корумпованих структур та конкретних осіб, які мають владу і повноваження, перешкоджати намаганням проникнути до сфери їхньої кримінальної діяльності, а також у нездатності правоохоронних органів і політичних сил суспільства до безкомпромісної боротьби з корупцією. Відсутні соціальні, політичні традиції публічного викриття корупціонерів, спеціальні криміналістичні прийоми викриття фактів корупції, що є серйозною перешкодою для ефективної боротьби із цим явищем.

Фундаментом для боротьби з корупцією повинен стати правовий «баланс» інтересів і потреб особи, суспільства і держави, досяжний лише за умови обліку онтологічних, аксіологічних, культурологічних та інших особливостей конкретного етносу, що надасть великі можливості в плані «синхронізації» суспільних цінностей і цілей індивідуумів.

Наступним напрямом, що характеризує боротьбу з соціально негативними явищами, слід рахувати вдосконалення силових методів правоохоронної системи.

Юридичні способи запобігання, виявлення і усунення корупції є складовою заходів щодо протидії корупції, які можна розділити на три основні групи: заходи профілактики корупції, спрямовані проти потенційної корупції і її інституційних передумов, заходи боротьби з корупцією, спрямовані проти зовнішніх проявів вже існуючої корупції і конкретних корупційних дій, і, нарешті, заходи щодо мінімізації і (або) ліквідації наслідків корупційних правопорушень (с.411).

Автор констатує, що корупція – це явище, яке постійно розвивається, трансформується, пристосовуючись до умов розвитку законодавства, суспільства та держави, при цьому її сутність і негативний вплив залишаються незмінними. Зміна видів та форм корупційних діянь здійснюється з метою запобігання впливу задіяних наявних антикорупційних заходів, спрямованих на протидію цим явищам та їх обмеження. З урахуванням вищевикладеного, на нашу думку, необхідно доповнити існуюче антикорупційне законодавство визначеннями можливих форм корупційної поведінки, а також адекватної відповідальності за такі діяння (с. 412).

У статті С. Омельченка «Форми та види корупції», опублікованій в журналі «Право України», 2013-№5 (с.331-336), розкрито структуру корупції як складного суспільного явища, представлено класифікацію різних форм та видів корупції, стадій розвитку корупції у суспільстві. Здійснено характеристику кожного елементу запропонованої автором класифікації форм та видів корупції. Визначено загальні тези та принципи побудови механізму правового регулювання протидії корупції на міжнародному рівні. У матеріалах статті пропонується використовувати критерій порушення прав або законних інтересів будь-якого учасника правовідносин як найбільш ефективний спосіб вирізнення корупційного правопорушення серед проявів традиційної поведінки (с.336).

Виявлені масштаби та темпи розвитку корупції в Україні дозволяють стверджувати, що корупція реально загрожує національній безпеці нашої держави як сама по собі, так і шляхом підсилення негативного впливу інших соціально дестабілізуючих факторів.

Проникаючи до всіх сфер суспільного життя, корупція підриває систему державного управління, псує культуру ділових відносин, дестабілізує суспільство в цілому, і нарешті – загрожує безпеці у світі.

Корупція є соціальним явищем, яке створює численні загрози для окремого громадянина, суспільства та держа­ви. З таких позицій корупція – це суспільне явище, яке є системою певних відносин, заснованих на певних протиправних угодах осіб, які виконують різного роду владні функції, на шкоду державним, суспільним інтересам та законним інтересам окремих громадян чи юридичних осіб; і є негативним та дестабілізуючим фактором соціально-економічного розвитку держави, що породжує у людей почуття недовіри до владних та управлінських структур.

На думку автора, чітке розмежування та детальний розгляд різних проявів корупції дає можливість більш повно осягнути та зрозуміти явище корупції загалом, виявити масштаби його впливу на стан суспільних відносин.

Одним зі способів класифікації корупції як явища є його певна структуризація. Американський дослідник злочинних проявів в економіці М. Джонстон визначає чотири головні її типи: 1) корупція у сфері комерційної діяльності; 2) патронат; 3) непотизм; 4) «кризова корупція».

Корупція у сфері комерційної діяльності найбільш поширена на ринках товарів та послуг, вільний цивільний обіг яких суттєво обмежено або заборонено законодавством; у сфері ухилення від сплати податків, фаль­сифікації фінансових документів, надання переваг у тендерних процедурах (с.331). Корупція у комерційній діяль­ності найчастіше проявляється у вимаганні з боку продавця значно завищеної ціни за заборонений товар або послугу, у сплаті продавцем винагороди покупцю за придбання товару або послуги за завищеною ціною при сфальсифікованих даних про якість; у вимаганні чиновником хабара за прийняття сфальсифікованої податкової звітної документації або за відсутність покарання за продаж нелегально виробленої продукції. Корупція у сфері комерційної діяльності є надзвичайно стабільною, оскільки конкуренція постачальників і можливість повто­рення угод утворюють фіксовані «корупційні ціни» та інші умови обміну, хоча споживачі й можуть бути незадоволеними дорожнечею, що є наслідком функціонування такої системи.

Патронат – так М. Джонстон детермінує корупційну систему, яка виникає, як правило, тоді, коли реалізація незаконних угод концентрується в руках обмеженої кількості осіб або організацій. Прибутки і видатки в такій системі централізовані та чітко контролюються. Основою системи патронату є протекціонізм з боку босів, що спирається на земляцькі, партійні, родинні та інші об’єднувальні принципи. Централізований контроль над потребами населення дає можливість заможним верствам (патронам) фіксувати популярні політичні настрої у суспільстві. Це, у свою чергу, використовується для організації політичних акцій, наприклад, для проведення виборчої кампанії на користь тієї чи іншої політичної партії. При цьому використовуються популярні в суспільстві гасла, які час від часу можуть змінюватися, а група осіб, які отримують (чи утримують) владу та характер їхньої діяльності залишаються незмінними. У таких випадках патронатна система для самозбереження породжує корупцію, маніпулюючи громадською думкою та поведінкою окремих прошарків населення відповідно до своїх потреб. Методи впливу патронажних систем на населення є різноманітними, вони варіюються від розподілу подарунків і продуктів між людьми до надання роботи та укладання вигідних контрактів в обмін на зворотну «подяку», тобто приховані хабарі у різних формах. Діячі, які контролюють патронажні системи, намагаються монополізувати владу аж до встановлення повного контролю за діяльністю легітимного уряду.

Непотизм (дружба або кумівство) призводить до виникнення несправедливих великих поступок при укладанні угод, призначення родичів на ключові посади в системі управління, пільгових покупок власності, доступу до обмежених ресурсів або високоприбуткових фінансових чи комерційних інструментів тощо. Контроль над цими сферами бізнесу створює передумови для їх використання з метою наживи. Розподіл подібних благ відбу­вається серед невеликих груп людей, наділених владними повноваженнями, та членів їх родин, від яких очікують великої віддачі у вигляді хабарів або іншої «подяки». Корупція у родинному колі, здебільшого, не має такого розмаху, як корупція у комерційній сфері або ж у патронажних системах.

Термін «кризова корупція» використовується М. Джонстоном у тому сенсі, що велика кількість бізнесменів працює в умовах ризику та конкуренції. Тому з метою підвищення стабільності свого бізнесу та отримання кон­курентних переваг предметом уваги власника стає не тільки вплив на процеси всередині свого бізнесу, а й на рі­шення офіційних органів влади різного рівня, які можуть призвести навіть до великих політичних зрушень або змін у конкретній сфері економіки чи країні загалом (с.332).

Вичерпна класифікація проявів корупції, на думку автора, неможлива через різноманітність її форм та по­глядів на структуру корупції як суспільного явища.

З метою диференціації методів протидії корупції можна також дати ще одну загальну класифікацію цього явища відповідно до сфер розповсюдження корупції:

Корупція в державному секторі – система певних відносин, заснованих на протиправних діях осіб, які виконують різного роду функції в органах державної влади, місцевого самоврядування, політичних партіях, та використовують своє посадове становище на шкоду державним, суспільним інтересам та законним інтересам окремих громадян чи юридичних осіб з метою отримання особистої матеріальної чи нематеріальної вигоди або надання незаконних переваг третім особам.

Корупція у приватному секторі – система певних відносин, заснованих на несправедливих, нечесних та про­типравних діях осіб, які виконують різного роду організаційно-розпорядчі функції в органах управління суб’єктів підприємницької діяльності, не пов’язаних із діяльністю органів державної влади, та використовують своє посадове становите на шкоду законним інтересам окремих громадян чи юридичних осіб з порушенням прий­нятих норм підприємницької діяльності та вільної конкуренції з метою отримання особистої або корпоративної матеріальної чи нематеріальної вигоди, або надання незаконних переваг третім особам (с.333).

Коли корупція вкорінюється і стає нормою ділових відносин, вона починає розвиватися, проходячи через зазначені нижче стадії. За інтенсивністю проявів корупція поділяється на такі види:

Випадкова корупція. За відсутності системи контролю сплачувати або не сплачувати хабар стає справою інди­відуального вибору. Випадкова корупція виявляється, з одного боку, в окремих фактах підкупу посадових осіб бізнесменами для придбання нечесних переваг над конкурентами, а з другого – у рідких фактах зловживань владою або посадовим положенням чиновниками в корисливих цілях. Хоча хабарі сплачують лише деякі, у більшості виникає така думка: якщо хочеш, щоб справи робилися, необхідно заплатити.

Системна корупція. На цій стадії необхідність сплачувати хабарі стає соціально прийнятним явищем. Хабарі сплачують і одержують уже багато членів суспільства. Корупція вражає вже не окремих осіб або державні органи, а всю систему. Ті, хто сплачує й одержує хабарі, нерідко уникають покарання. На стадії системної ко­рупції часто знаходяться країни, де суспільні відносини переживають навальні зміни, правоохоронна система ослаблена, розповсюджений політичний патронаж.

Підтримуюча корупція. Для цієї стадії характерно те, що виплата хабарів стає неминучим життєвим явищем. До корупційних відносин залучені всі члени суспільства. Щоб одержати вигідне замовлення, ліцензію або вирішити якесь питання, люди змушені сплачувати хабарі. З іншого боку, посадові особи, від яких залежить прийняття того або іншого рішення, одержуючи низьку заробітну плату,змушені вимагати «винагороду» за свої послуги для підтримки необхідного життєвого рівня. Або для цієї ж мети зловживати своїм посадовим становищем.

Руйнуюча корупція. Ескалація хабарництва зумовлює дестабілізацію соціальної обстановки. Посадові особи шукають можливість збільшити надходження хабарів, для цього будь-якими засобами намагаються затягти рішення окремих питань, створюють . нові обмеження, всупереч закону засновують свій бізнес. Політики підбу­довують державну політику під задоволення власних потреб, як наслідок, сповільнюється розвиток економічної і соціальної сфери. Дохідна частина державного бюджету також зменшується, оскільки корумпованість владних структур веде до можливості ухилятися від оподатковування, з одного боку, та розкрадати кошти державного бюджету – з другого. Зрештою. суспільне обурення корумпованістю держави, падінням життєвого рівня веде до політичної нестабільності.

Автор зауважує, що розмаїття форм прояву корупції у суспільних відносинах необхідно враховувати при підготовці антикорупційного законодавства з метою створення правового поля для діяльності правоохоронних органів та органів державного апарату щодо впровадження системи заходів із попередження корупції, а також припинення та розслідування корупційних проявів (334).

Як вказує автор, визначення правових механізмів протидії корупції передбачає необхідність врахування міжнародного характеру корупції. Міжнародній підхід у цій сфері передбачає три аспекти цього явища. По-перше, визначення й негативне ставлення до корупції натериторії цієї держави з боку національного законодавства. По-друге, законодавчо закріплена заборона для громадян та юридичних осіб відповідної держави чинити такі дії, що національним законодавством визнаються корупційними, на території інших держав, навіть якщо такі дії не є протиправними відповідно до законодавства цієї іноземної держави. По-третє, вбачається необхідність уніфікації національних законодавств з питань боротьби з корупцією з метою запобігання виникнення міжнародно-правових колізій та застосування окремими державами подвійних стан­дартів щодо боротьби з корупцією.

В останньому випадку мається на увазі ситуація, коли держава за допомогою національного законодавства, з одного боку, веде принципову та цілеспрямовану боротьбу з корупцією на своїй території, а з другого — сприяє розвитку корупції в іноземних державах, не забороняючи своїм громадянам чинити корупційні діяння за кордо­ном, а інколи й сама застосовує їх за для забезпечення національних інтересів на міжнародній арені.

У зв’язку з тим, що останнім часом корупція набула транснаціонального характеру, цивілізовані країни все частіше стикаються з необхідністю уніфікації антикорупційного законодавства. Тому, розробляючи національну систему протидії корупції в Україні, необхідно співпрацювати з законодавчими органами інших країн із метою кореляції антикорупційних законів, та створення норм, які б забороняли фізичним та юридичним особам однієї держави вчиняти корупційні дії на території інших держав (с.335).

У статті Є. Скулиша «Державне бюро розслідувань як спеціально уповноважений суб’єкт протидії корупції», опублікованій в журналі «Вісник Національної академії прокуратури України», №3-2013 (с.68-72), розглянуто актуальні питання реформування правоохоронних органів у контексті прийняття нового Кримінального процесуального кодексу України. Визначено місце та роль державного бюро розслідувань у системі правоохоронних органів та спеціально уповноважених суб’єктів у сфері протидії корупції (с.72).

В статті зазначено, що сьогодні перед державною владою та суспільством постало складне завдання: створення дієвої правоохоронної системи з метою протидії корупції та організованій злочинності. Автор на­голошує на тому, що створення спеціального підрозділу, здатного акумулювати у своїй діяльності всі аспекти боротьби з корупцією та організованою злочинністю в їх найбільш суспільно небезпечних проявах, нині є абсолютно необхідним і виправданим рішенням.

В Україні упродовж останніх двох десятиріч проблема корупції та боротьби з нею продовжує залишатися однією з нагальних. Розроблена і діє система заходів протидії цьому негативному суспільному явищу. Створено нормативно-правову базу з метою боротьби з корупційнимипроявами, хабарництвом і злочинами у сфері службової діяльності. Проте, незважаючи на постійне удосконалення організаційно-правових засад системи протидії корупції, проблеми подолання зазначеного явища потребують вирішення на загальнодержавному та науково-теоретичному рівнях (с.68).

Україна не стоїть осторонь проблем протидії організованій злочинності та корупції. Сьогодні очевидною є необхідність реформування правоохоронних органів України шляхом впровадження принципово нового, незалежного, функціонального державного органу. Реалізація зазначеного стала можливою після прийняття в квітні 2012 року Кримінального процесуального кодексу України. Однією із прогресивних новел Кодексу є створення державного бюро розслідувань України — нового органу для розслідування злочинів, вчинених служ­бовими особами, які займають відповідальне становище, суддями та працівниками правоохоронних органів.

Закріплену на законодавчому рівні вимогу щодо створення державного бюро розслідувань не можна оцінювати поза загальним контекстом дій влади у сфері реформування правоохоронної системи. Насамперед потребує відповіді запитання, чи стане утворення нової структури рішучим кроком на шляху до реформування системи забезпечення національної безпеки та протидії корупції зокрема? (с.69)

Автор зазначає, що сьогодні в українському законодавстві залишаються не визначеними місце та роль державного бюро розслідувань в системі правоохоронних органів, порядок призначення його керівників та низка інших принципових положень, що в майбутньому може негативно позначитися на організації функціонування та ефективності реалізації поставлених перед названою структурою завдань.

На думку автора, створенню державного бюро розслідувань України передує вирішення низки принципових проблемних питань, а саме:

—     інституціональна приналежність новоствореної структури;

—     визначення чіткої компетенції та функцій державного бюро розслідувань;

—    зміст його підконтрольності;

—    сутність нагляду за додержанням законності провадження державним бюро розслідувань досудового розслідування та оперативно-розшукової діяльності;

—     реалізація боротьби з корупцією серед працівників державного бюро розслідувань;

—    особливості реалізації співробітництва державного бюро розслідувань із громадськістю та приватним сектором;

—    визначеність напрямів та організація міжвідомчого співробітництва у сфері правоохоронної діяльності;

—    соціально-правовий захист працівників державного бюро розслідувань тощо.

Враховуючи викладене, у разі створення державного бюро розслідувань та не вирішення зазначених актуальних питань існує загроза провокування «функціонального хаосу» в діяльності правоохоронної системи.

Проте у разі розробки чітких нормативно-правових засад створення державного бюро розслідувань функціонування зазначеної структури стане запорукою успіху у боротьбі з корупцією в Україні (с.70).

На думку автора, створення державного бюро розслідувань – далекоглядний політичний, інституціональний та правовий крок до запровадження потужного централізованого органу, наділеного правоохоронними функціями, спрямований на консолідацію обов’язків із виявлення, попередження та розкриття корупційних злочинів, вчинених високопосадовцями, працівниками судових та правоохоронних органів. Для цього необхідно вжити ряд організаційно-правових заходів, серед яких особливу увагу слід приділити бюджетній та інституціональній автономії новоствореної структури; чіткому визначенню її компетенції; дотриманню законності під час реалізації повноважень працівниками державного бюро розслідувань; особливостям реалізації контролю та нагляду за діяльністю названої структури: соціально-правовому захисту працівників бюро; процедурі призначення та звільнення з посади його керівника тощо.

При розробці правових основ діяльності державного бюро розслідувань України доцільно здійснити порівняльно-правовий аналіз досвіду створення та функціонування іноземних інституціональних моделей спеціалізованих антикорупційних структур.

Автор вважає, що створення антикорупційної структури загальнодержавного масштабу не матиме жодного шансу на успіх, якщо не будуть ретельно опрацьовані організаційно-правові основи її функціонування. Створення державного бюро розслідувань має стати однією зі складових чітко визначеної державної політики у сфері боротьби з корупцією (с.71).

У статті В.М. Трепака «Проблеми застосування антикорупційного законодавства в сучасних умовах», опублікованій в журналі «Часопис Київського університету права», 2013-№1 (с.262-266) досліджено теоретичні та прикладні проблеми, які виникають під час застосування окремих норм антикорупційного законодавства, запропоновано шляхи їх вирішення та пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства. На підставі аналізу статистичних даних виокремлено причини, які сприяють корупції та хабарництву в Україні, зокрема в правоохоронних органах, а також запропоновано шляхи їх подолання. Проаналізовано правозастосовну практику щодо протидії корупції, виявлено причини неефективності окремих норм КУпАП.

На думку автора, прийняття Верховною Радою України 7 квітня 2011 р. Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції» ознаменувало новий етап розвитку законодавчої ініціативи у боротьбі з корупцією. Однак швидке прийняття цього законодавчого акта не сприяло досконалості його норм, логічності й узгодженості окремих положень із нормами кримінального та адміністративного законодавства.

Метою статті є спроба пошуку шляхів вирішення теоретичних та прикладних проблем, які виникають у правозастосуванні, а також вироблення пропозицій щодо вдосконалення законодавчих норм антикорупційного законодавства.

Як вказує автор, однією з найгостріших проблем українського суспільства від часів отримання незалежності була й залишається корупція. Вона становить значну загрозу для демократії, реалізації принципу верховенства права, соціального прогресу, становлення громадянського суспільства та національної безпеки. Окремі науковці саме її називають головним каталізатором розвитку організованої злочинності.

Україна, ратифікувавши Конвенцію Організації Об’єднаних Націй проти корупції, взяла на себе зобов’язання, передбачені ч. 1. ст. 11, відповідно до якої, враховуючи незалежність судової влади та її вирішальну роль у боротьбі з корупцією, кожна держава-учасниця, відповідно до основоположних принципівсвоєї  правової системи й без шкоди для незалежності судових органів, вживає заходів стосовно зміцнення чесності й непідкупності представників судової влади та запобігання будь-якій можливості для корупції серед них.

У новому Законі України «Про засади запобігання і протидії корупції» від 7 квітня 2011 р. під корупцією розуміють – використання особою наданих їй службових повноважень та пов’язаних із цим можливостей з метою одержання неправомірної вигоди або прийняття обіцянки/пропозиції такої вигоди для себе чи інших осіб або відповідно обіцянка/пропозиція чи надання неправомірної вигоди особі, або на її вимогу іншим фізичним чи юридичним особам з метою схилити цю особу до протиправного використання наданих їй службових повноважень та пов’язаних із цим можливостей.

Незважаючи на тривалий час дії нового Закону «Про засади запобігання і протидії корупції» у практичній діяльності виникають важливі проблеми.

Як вказано в статті, після прийняття цього Закону відбувся значний прогрес у сфері законодавчого регулювання протидії та запобігання корупції в Україні. Першим комплексним документом у цій сфері виокремимо прийняття  Національної антикорупційної стратегії на 2011-2015 рр., схваленої Указом Президента України від 21 жовтня 2011 р. № 1001/2011, та прийняття на розвиток її положень «Державної програми щодо запобігання і протидії корупції на 2011-2015 роки», затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 28 листопада 2011 р. № 12409.

Ці нормативні акти мають на меті зменшити рівень корупції в Україні шляхом усунення передумов її виникнення через упровадження превентивних заходів, зміцнення режиму законності, а також формування у суспільстві нетерпимого, негативного ставлення до корупції як суспільно небезпечного явища за допомогою спільних зусиль державних та громадських структур за участю міжнародних організацій.

На виконання вимог зазначених нормативних актів Генеральна прокуратура України підтвердила свій статус основного державного органу, що здійснює координацію правоохоронних органів у боротьбі із корупцією. Результатом цього стало прийняття двох наказів у сфері координації боротьби з корупцією, зокрема наказу «Про організацію діяльності органів прокуратури у сфері запобігання і протидії корупції» від 21 червня 2011 р. та наказу «Про координацію діяльності правоохоронних органів у сфері протидії злочинності та корупції» № 1/1гн від 16 січня 2013 р. Наступним кроком стало затвердження «Положення про і координацію діяльності правоохоронних органів по боротьбі із злочинністю та корупцією», яке чітко визначило напрями та форми координації правоохоронних органів у боротьбі із корупцією.

Якщо проаналізувати прокурорсько-судову практику за 2012 р., можна зробити висновок, що протягом цього року слідчими підрозділами усіх відомств було направлено до суду 1877 кримінальних справ стосовно 2315 обвинувачених, які вчинили 2781 корупційний злочин. З усіх цих справ органами прокуратуру направлено до суду 1790 кримінальних справ (95 % від усієї кількості направлених до суду справ). Це зумовлено тим фактом, що в умовах дії КПК України 1960 р. лише органи прокуратури розслідували кримінальні справи про хабарництво, однак з прийняттям нового КПК України розслідування хабарництва віднесено до підслідності також інших органів досудового слідства.

На думку автора, гострою запишається проблема щодо вчинення кримінальних корупційних правопорушень працівниками судових і правоохоронних органів. Незважаючи на значну профілактичну роботу серед цих осіб знання ними вимог антикорупційних нормативних актів, кількість правопорушників серед них продовжує залишатися стабільно високою. Зокрема, за 2012 р. було направлено до суду 592 кримінальні справи (31,5 % від усієї кількості направлених до суду справ) про вчинення кримінальних корупційних правопорушень суддями (31 кримінальна справа) та працівниками правоохоронних органів (561 кримінальна справа).

Шляхами виходу з цієї ситуації, коли третина кримінальних корупційних правопорушень вчиняється працівниками правоохоронних органів, може бути запровадження більш суворої відповідальності за злочини, які вчиняються працівниками правоохоронних органів, позбавлення осіб, які вчинили такі злочини, займати в подальшому будь-яку посаду на державній службі. Крім того, ще одним способом подолання корупції у правоохоронних органах може бути початок функціонування Державного бюро розслідувань, створення якого передбачено КПК України, однак дієвих кроків до його створення поки що не зроблено.

Незважаючи на те, що на підставі ст. 5 Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції» у багатьох органах виконавчої влади створені підрозділи запобігання корупційним і злочинним проявам, однак дієвої їх взаємодії з правоохоронними органами поки що не налагоджено. Можливими причинами неефективності діяльності цих органів є відсутність практичного досвіду у працівників цих підрозділів із виявлення й протидії корупційним проявам, залежність працівників від керівництва відповідних державних органів наявність усталених довірчих зв’язків із працівниками, що вчиняють корупційні правопорушення. Недостатній рівень правосвідомості, «кругова порука» в органах державної влади призводить до того, що лише в поодиноких випадках підрозділи з питань запобігання та виявлення корупції направляють до правоохоронних органів повідомлення про факти вчинення корупційних правопорушень, хоча це є їх безпосереднім обов’язком.

Крім того, ч. 4 ст. 5 ст. Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції» передбачено створення Президентом України спеціально уповноваженого органу з питань антикорупційної політики, який станом на сьогодні так і не створений, а його функції тимчасово покладено на Міністерство юстиції України. Це Міністерство в силу великої кількості повноважень, покладених законодавством, просто не має змоги приділяти значної уваги боротьбі з корупцією. Унаслідок цього, вважаємо, існує нагальна потреба створення такого органу і покладення саме на нього реалізацію антикорупційної стратегії.

Як вказує автор, аналіз статистичних даних щодо вжиття адміністративно-правових засобів протидії корупції за 2012 р., що усього до суду було направлено 2438 протоколів про корупційні правопорушення, за результатами розгляду яких до адміністративної відповідальності притягнуто 1987 осіб. Суб’єктами складання цих протоколів є працівники правоохоронних органів (органи прокуратури – 916, працівники Служби безпеки України – 764, спецпідрозділи МВС – 616, працівники Державної податкової служби – 92, працівники ВСП ЗС України — 50).

На  думку автора, непростою є ситуація з адміністративними корупційними правопорушеннями у правоохоронних органах, хоча у відсотковому співвідношенні вона краща, ніж з кримінальними корупційними правопорушеннями. Так, протягом 2012 р. до відповідальності за скоєння адміністративних корупційних правопорушень притягнуто 213 працівників правоохоронних органів (10,7 % від загальної кількості притягнутих до відповідальності), з них 167 осіб — працівники органів внутрішніх справ, 3 — судової гілки влади, 7 — працівники податкової міліції, 22 — працівники Державної митної служби, 14 — працівники Державної прикордонної служби.

У висновках до статті автор зазначає, що в сучасних умовах недоліки боротьби з корупцією спричинені декількома факторами: неузгодженістю та недосконалістю антикорупційного законодавства; неефективністю роботи підрозділів запобігання корупційним і злочинним проявам органів виконавчої влади; фактичною відсутністю взаємодії правоохоронних органів та громадських організацій у сфері запобігання і протидії корупції; відсутністю дієвих профілактичних та просвітницьких заходів серед населення щодо  нетерпимості корупції.

Вы должны быть авторизованы, чтобы оставить комментарий.